Ксенія вже міцно спала, коли серед ночі задзвонив телефон.
Крізь сон промайнула тривожна думка:
«Хто це може бути о такій порі? Невже щось сталося з батьками?..»
Але у слухавці почувся знайомий голос.
— Ксю, це я… — схлипнула Рита. — Уявляєш, ми знову посварилися з Валерою. І я від нього пішла…
— Рито, ти хоч знаєш, котра зараз година? — сонно запитала Ксенія, поглянувши на годинник. — Перша ночі. Я взагалі-то спала.
— Ксю, мені більше нікуди йти… Тут нікого ближчого за тебе немає. Я вже майже біля твого будинку… Добре? — Рита перейшла на шепіт. — Тут так темно… Мені страшно…
Ксенія лише важко зітхнула.
Вона добре знала свою подругу.
Поки Рита не виговориться й не поїсть, не заспокоїться.
Ксенія накинула халат, поставила чайник, швидко нарізала ковбасу для бутербродів і застелила диван.
Саме в ту мить, коли вона відчинила двері, на сходовий майданчик, ледве стримуючи сльози, піднялася Рита.
— Ну, що цього разу? — зітхнула Ксенія. — Купила нову сукню без дозволу Валери? Чи знову накупила прикрас?
Рита здивовано витріщила очі.
— Звідки ти знаєш? Він тобі телефонував?
— Ні.
Ксенія похитала головою.
— Просто сценарій ваших сварок давно не змінюється.
Щоразу одне й те саме.
— І що? Я повинна терпіти приниження? — спалахнула Рита.
— А відтоді коли спільний бюджет став приниженням? — спокійно відповіла Ксенія. — Ти ж зараз не працюєш. Невже так важко обговорити покупку перед тим, як витрачати гроші? Валера має право знати, куди вони йдуть.
— Ти ще його захищаєш? Цього скупердяя? І після цього називаєшся подругою?
Ксенія мовчки підсунула до неї тарілку з бутербродами.
— Я не хочу втручатися у ваші стосунки. Але раз уже ти щоразу приходиш саме до мене, то дозволь і мені висловитися.
Рита почала жадібно їсти, приречено слухаючи.
— Ти ж хочеш вийти за нього заміж?
— Хочу…
— Тоді май совість.
Він працює, забезпечує вас, любить тебе.
А ти поводишся так, ніби він мільйонер і повинен виконувати будь-яку твою забаганку.
Трохи стримай свої бажання.
— Це я забагато хочу?
Рита образилася.
— Маринка й Світка не вилазять із салонів краси. Купують усе, що їм подобається. Ходять на масажі, у басейни…
— Зачекай.
Ксенія усміхнулася.
— Їх утримують багаті чоловіки. І ще невідомо, скільки ті стосунки протримаються.
А Валера — звичайний хлопець.
Він чесно працює.
Не вимагай від нього неможливого.
Рита мовчала.
Доїдала бутерброд і сердито дивилася в підлогу.
Потім підійшла до дзеркала в передпокої, провела долонями по стегнах і самовдоволено запитала:
— І де він ще знайде таку красуню, як я?
Ксенія тільки втомлено всміхнулася.
— Краще лягаймо спати.
Тобі хочеться його провчити, а мені завтра зранку на роботу.
Бідний Валера… Не уявляю, як він усе це терпить.
Постійні втечі, образи, повернення…
Рита усміхнулася.
— Зате після кожного мого повернення він стає лагідним і дозволяє мені все. Розумієш? Жінка повинна вміти впливати на чоловіка й домагатися свого. Це ціла наука.
— Дограєшся…
Ксенія вже вкладалася спати.
— Одного дня він просто не відчинить тобі двері. Навіть у найтерплячіших людей терпіння має межу.
— Та куди він подінеться?
Рита самовпевнено засміялася.
— Такі дівчата, як я, на дорозі не валяються. Він має бути щасливий, що я поруч.
— Дивно тільки, що досі не покликав тебе заміж, — пробурмотіла Ксенія, засинаючи.
— Бо боїться, що я відмовлю.
Але ще побачиш — сам проситиме вибачення і зробить пропозицію.
Тобі цього не зрозуміти.
Ти ж завжди сама й у чоловіках не розбираєшся…
Рита позіхнула, відвернулася до стіни.
А Ксенія вже спала.
Частина 2
Рита прожила у Ксенії цілий тиждень.
Щодня вона чекала, що Валера зателефонує, попросить вибачення й благатиме повернутися.
Але телефон мовчав.
Схоже, цього разу вона зачепила його набагато сильніше, ніж думала, назвавши скупим під час останньої сварки.
Ксенія поверталася з роботи, а вдома її щоразу чекали нескінченні скарги на Валеру.
Рита знаходила дедалі нові аргументи на свою користь, вихваляла власну красу, винятковість і переконувала себе, що чоловік просто зобов’язаний її цінувати.
Та з кожним днем мовчання Валери дедалі більше непокоїло її.
Подзвонити першою вона не наважувалася.
Одного вечора Ксенія виходила з офісу й несподівано побачила Валеру.
— Ти? — здивовано промовила вона.
— Можемо поговорити? — несміливо запитав він.
Вони зайшли до найближчої кав’ярні.
— І коли ви вже перестанете бігати до мене після кожної сварки? — першою заговорила Ксенія. — Рита будить мене серед ночі, виговорюється, ображається, коли я її сварю… А тепер і ти прийшов розпитувати про неї.
Валера сумно всміхнувся.
— Вона більше нікуди не може піти. Її батьки живуть у селищі, та й мама її особливо не пожаліє. А ти… виходить, підтримуєш мене?
— Я нікого не підтримую.
Ксенія похитала головою.
— Просто втомилася бути посередницею у ваших сварках.
Ви дорослі люди.
Розбирайтеся між собою.
Те, що я живу сама, ще не означає, що до мене можна приходити серед ночі й вимагати співчуття.
Мені шкода вас обох.
Але, Валеро, ти старший.
Саме ти маєш припинити це нескінченне коло.
Валера уважно дивився на неї.
— Ти маєш рацію.
Я винен перед тобою.
Не вперше Рита ночує у тебе.
А я звик, що вона після сварок саме тут.
Мені було спокійно, бо знав: ти її нагодуєш, вислухаєш, заспокоїш, переконаєш повернутися.
— Чесно кажучи, я дуже втомилася.
Ксенія сумно всміхнулася.
— А зараз вона знову чекає мене вдома.
Мені ще треба зайти до магазину й приготувати вечерю.
Іноді думаю — чому все це лягло саме на мене?
Валера підвівся.
— Ходімо.
Я підвезу тебе.
І продукти купимо.
У магазині Ксенія взяла лише найнеобхідніше.
Та Валера непомітно поклав у візок ще фрукти, цукерки, торт.
— Навіщо стільки? — ніяково запитала вона. — Ми цього не з’їмо. Не варто витрачати зайві гроші. Я непогано заробляю, ми не голодуємо.
— Вона ж тобі не рідна сестра, щоб ти годувала її тижнями, — усміхнувся Валера.
Біля каси він раптом узяв великий букет троянд.
Простягнув його Ксенії.
— Це тобі.
І… вибач.
За всі незручності.
Ксенія розгублено прийняла квіти.
Вона вже й не пам’ятала, коли востаннє їй дарували букет.
Рита здивовано подивилася на великі пакети.
— Ого… Звідки стільки продуктів?
А потім помітила троянди.
— А квіти з якого приводу?
Ксенія чесно розповіла про випадкову зустріч із Валерою.
Рита одразу пожвавилася.
— Я ж казала! Треба було ще трохи почекати!
Лід скрес!
Не витримав!
Прибіг із квітами!
А чому сам не зайшов?
Злякався?
— Насправді…
Ксенія обережно поставила квіти у вазу.
— Цей букет він подарував мені.
Рита завмерла.
— Що?..
— Він подякував мені за всі незручності.
І продукти теж купив він.
Ще й допоміг донести їх до квартири.
— Але… чому він не зайшов?
У голосі Рити вже бриніла ревність.
— За які ще такі незручності він тобі дякує?
Чи це ти все вигадала?
Щоб мене позлити?
Вона кинулася до вікна й устигла побачити автомобіль Валери, що саме від’їжджав від будинку.
Ксенія спокійно усміхнулася.
Підійшла до дзеркала.
Так само, як колись Рита, провела долонями по стегнах.
І жартома сказала:
— А чому ти вирішила, що я не заслуговую на чоловічу увагу?
Я теж не потвора.
Можу комусь подобатися.
Рита різко обернулася.
— То ось воно що?!
Поки я тобі душу відкривала, ти за моєю спиною підбиралася до Валери?!
Яка ж ти…
Підступна змія!
Вона поспіхом натягнула пальто, схопила сумку й вилетіла з квартири, грюкнувши дверима.
Ксенія ще довго стояла біля вікна.
На очах виступили сльози.
— Ну й нехай…
Не зрозуміла жарту…
Може, хоч тепер перестане після кожної сварки тікати до мене.
Валера ж добрий.
Напевно, знову її пробачить…
Вона сіла з чашкою чаю.
Зробила лише кілька ковтків.
І несподівано для себе розплакалася.
Частина 3
Минуло два тижні.
Від Рити не було жодної звістки.
Ксенія вирішила, що цього разу вони з Валерою все ж помирилися.
І, якщо чесно, була цьому лише рада.
Та одного вечора, виходячи з офісу, вона знову побачила Валеру.
Він стояв біля входу з великим букетом квітів.
— Можна я проведу тебе додому? — несміливо запитав він.
Ксенія лише важко зітхнула.
— Ходімо…
Вона була впевнена, що їхня нескінченна історія з Ритою триває.
По дорозі вони зайшли до кав’ярні.
Валера запропонував повечеряти, але Ксенія погодилася лише на чашку кави.
— Ну, що у вас сталося цього разу? — тихо запитала вона. — Якщо чесно, я більше не хочу бути посередницею між вами.
Валера похитав головою.
— Не доведеться.
Він трохи помовчав.
— Це я маю попросити у тебе вибачення.
Стільки часу Рита втягувала тебе у наші сварки…
— Вона моя подруга… була, — сумно всміхнулася Ксенія. — Мабуть, образилася через ті квіти. А я навіть не стала її переконувати, що все не так. Якось безглуздо вийшло…
Валера уважно подивився на неї.
— Ні.
Усе саме так.
Квіти були для тебе.
І якщо ти дозволиш…
Я хотів би дарувати їх тобі й надалі.
Багато квітів.
Ксенія завмерла.
Вона кілька секунд мовчки дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, чи не почулася їй ця фраза.
Коли ж побачила в його очах цілковиту серйозність, різко підвелася.
Стілець мало не перекинувся.
Вона поспіхом вийшла з кав’ярні.
— Ксю! Зачекай!
Валера наздогнав її вже на вулиці.
— Дозволь мені все пояснити.
Моя машина за рогом.
Я підвезу тебе.
— Пояснити що?
Вона розгублено дивилася на нього.
— Ми з Ритою розійшлися остаточно.
Я зрозумів, що так більше жити не хочу.
Любов давно зникла.
Залишилися лише претензії, сварки й образи.
Я більше не хочу щоразу відчувати себе винним.
Він обережно взяв її за руку.
І простягнув букет, який вона залишила в кав’ярні.
— Чому… я? — тихо запитала Ксенія.
Валера всміхнувся.
— Бо ти найкраща.
Ти справжня.
Добра.
Щира.
Ніжна.
Ти ніколи не вимагала від мене нічого.
Навпаки…
Увесь цей час ти допомагала нам обом.
Ксенія мовчала.
— Ти ж не робиш це тільки для того, щоб викликати ревнощі у Рити? — майже пошепки запитала вона. — Це було б дуже жорстоко…
— Ні.
Він упевнено похитав головою.
— Просто дай мені час довести тобі, що мої почуття справжні.
Вони доїхали до її будинку.
Біля під’їзду Ксенія тихо сказала:
— Мені треба подумати.
І, не озираючись, пішла додому.
Відтоді Валера щодня зустрічав її після роботи.
Проводжав додому.
І щоразу приносив свіжі квіти.
Не нав’язувався.
Не квапив.
Просто був поруч.
Через тиждень Ксенія погодилася на справжнє побачення.
Вони вечеряли в затишних кав’ярнях.
Гуляли вечірнім містом.
Говорили про життя.
Про мрії.
Про майбутнє.
І Ксенія дедалі більше відчувала, як її тягне до цієї спокійної, надійної людини.
За кілька днів Валера вперше поцілував її.
І вона зрозуміла, що більше не хоче приховувати свої почуття.
Минув лише місяць.
Вони одружилися.
Їхнє кохання спалахнуло так несподівано й так сильно, що обоє більше не хотіли чекати.
Єдине, що дивувало Ксенію, — повна тиша з боку Рити.
Ні дзвінків.
Ні скандалів.
Ні сцен ревнощів.
Лише згодом спільні знайомі розповіли їй, що після розриву Рита переїхала до столиці.
Перед від’їздом вона змусила Валеру виплатити їй певну суму грошей як своєрідну компенсацію за розставання.
У великому місті вона швидко знайшла нового заможного шанувальника, який високо оцінив її молодість і вроду.
А Валера й Ксенія були щасливі.
І навіть через роки їхні почуття не згасли.
Валера насолоджувався домашнім затишком.
Пишався дружиною.
Не втомлювався хвалити її за турботу, мудрість і вміння створити справжній сімейний дім.
Ксенія чудово готувала.
Дбайливо ставилася до сімейного бюджету.
І навіть після весілля не захотіла залишати улюблену роботу.
Домогосподаркою вона стала лише після народження їхнього сина.
Час минав.
Ксенія дедалі більше розквітала поруч із чоловіком.
Вона почувалася коханою.
Захищеною.
Щасливою.
Валера із задоволенням купував їй красивий одяг, дарував квіти без жодного приводу й щоразу повторював:
— Я знайшов своє найбільше щастя тоді, коли найменше цього очікував.
А Ксенія лише усміхалася.
Бо іноді доля дивним чином винагороджує тих, хто ніколи не шукав чужого щастя, а просто залишався доброю, щирою людиною.