Жалобна церемонія була три дні тому, а Катерина все ще не могла повірити, що бабусі більше нема. Вона сиділа на кухні у своїй орендованій квартирі, дивилася у вікно на сірий листопадовий дощ і тримала в руках останній лист від Анни Федорівни.
– Катюша, моя розумниця. Якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає. Не плач довго. Я прожила гарне життя. Квартира тепер твоя – я оформила заповіт.
– Знаю, будуть незадоволені, але ти не слухай нікого. Це моє рішення. Ти була поряд, коли мені було погано. Ти одна! Живи щасливо, сонечко моє.
Сльози знову потекли по щоках. Катерина акуратно склала листа, та сховала в ящик столу. Телефон задзвонив – тітка Людмила, молодша сестра її покійної матері.
– Катю, привіт. Як ти?
– Тримаюся, – Катерина витерла очі.
– Слухай, нам треба зустрітись. Поговорити. Приїдь сьогодні до Вероніки, години до шостої. Уся сім’я збереться.
– Навіщо?
– Обговорити спадщину бабусі, – тітка говорила так, ніби йшлося про щось зрозуміле. – Треба все чесно поділити.
У Катерини всередині все стиснулося:
– Тітко Людо, там заповіт. Бабуся залишила квартиру мені.
– Ну, про це й поговоримо. Чекаю на тебе о шостій.
Вона поклала слухавку, не чекаючи відповіді. Катерина сиділа, стискаючи телефон, і відчувала, як наростає тривога.
О шостій вечора вона стояла біля дверей квартири тітки Вероніки – старшої сестри її матері. Вероніка відчинила, кивнула сухо:
– Заходь. Всі вже у залі.
“Всі” виявилися: тітка Людмила з чоловіком Валерієм, тітка Вероніка з сином Артемом, і дядько Геннадій – молодший брат бабусі.
Сім’я
Вони сиділи навколо столу, і атмосфера була натягнута та офіційна.
– Сідай, Катю, – Вероніка вказала на стілець.
Катерина сіла, склавши руки на колінах. Почувалася, як на допиті.
– Значить, так, – почала Людмила, одразу переходячи до суті. — Ми дізналися, що бабуся лишила тобі квартиру. Це неправильно!
– Чому неправильно? – Катерина говорила тихо. – Вона сама так вирішила.
– Тому що ми всі її родичі! – Вероніка нахилилася вперед. – Ми теж маємо право на частку!
– Але ж заповіт…
– Заповіт можна заперечити, – втрутився Валерій, чоловік Людмили. – Якщо доведемо, що вона була не в собі.
– Вона була у своєму розумі! – Катерина відчула, як спалахує обурення всередині.
– Це ти так вважаєш, – Артем, двоюрідний брат, знизав плечима. – А лікарі можуть сказати інакше.
– Які лікарі?
– Знайдемо, – холодно кинула Вероніка.
Катерина дивилася на них і не впізнавала. Ці люди були на похороні, плакали, говорили гарні слова про те, як любили Ганну Федорівну. А тепер сиділи та обговорювали, як відсудити в онуки спадщину.
– Катю, ми не хочемо тебе ображати, – Людмила говорила м’якше, примирливо. – Просто давай чесно. Квартира коштує близько трьох мільйонів. Нас тут п’ятеро. Ділимо порівну — по шістсот тисяч кожному.
– Але ж квартира заповідана мені!
– Ми розуміємо. Тому пропонуємо компроміс: ти залишаєш собі квартиру, але виплачуєш нам компенсацію. Два мільйони чотириста тисяч. Можна на виплат.
Катерина застигла:
– Два мільйони чотириста тисяч?
– Так, – Валерій кивнув. – Це справедливо.
– У мене немає таких грошей!
– Тоді продавай квартиру, – Артем розвів руками. – Ділимо гроші, і всі задоволені.
– Я не продаватиму бабусину квартиру, – Катерина відчула, як голос починає тремтіти.
– Чому? – Вероніка насупилась. – Тобі вона не потрібна. Ти ж винаймаєш житло.
– Вона мені потрібна, бо це пам’ять про бабусю!
– Пам’ять? – Людмила посміхнулася. – Катю, це сентименти. Квартира – це гроші. Великі гроші. І ми маємо на них право.
– Ні, не маєте! – Катерина встала. – Бабуся сама вирішила, кому лишити квартиру. Це її право!
– Її право залишити всім порівну! – Вероніка теж підвелася. – А не одній улюблениці!
– Я не улюблениця! Я просто була поряд!
Дізнатися більше
Вагітність і пологи
Родинні стосунки
Історія
– Ага, була поряд, – Артем хмикнув. – Мабуть, у вуха їй дзижчала, щоб на тебе переписала.
Сім’я
Катерина відчула, як щоки спалахнули від обурення:
– Я ніколи не просила бабусю нічого мені залишати!
– Так, звичайно, – Людмила похитала головою. – Вона сама здогадалася!
– Вона здогадалася, бо я п’ять років її доглядала! – Катерина майже кричала. – Де ви всі були, коли їй було погано? Коли вона лежала після інсу.льту? Коли не могла сама їсти, одягатися?
– Ми працювали, – огризнулася Вероніка.
– Я теж працювала! Але приїжджала щовечора! Годувала її, мила, читала їй книжки!
– Це твій вибір, – Валерій знизав плечима. – Ніхто не просив.
Катерина дивилася на них – на ці байдужі обличчя, на цю холодну обачність – і зрозуміла, що говорити марно.
– Я йду, – сказала вона тихо.
– Подумай про нашу пропозицію, – кинула слідом Людмила. – Або ми підемо до суду.
Катерина вийшла з квартири й лише на вулиці дозволила собі розплакатись. Вдома вона зателефонувала подрузі Аліні:
– Ліно, мені потрібна порада.
Розповіла все. Аліна слухала, зрідка зітхаючи.
– Катюш, вони блефують, – сказала вона нарешті. – Заповіт заперечити дуже складно. Потрібні вагомі підстави.
– Вони кажуть, що доведуть, що бабуся була не в собі.
– Для цього потрібні медичні документи, свідоцтво. У них є?
– Не знаю.
– Сходи до нотаріуса. Проконсультуйся.
Наступного дня Катерина прийшла до нотаріуса – тієї самої жінки, яка складала заповіт бабусі.
Люди й суспільство
– Здрастуйте. Я онука Ганни Федорівни Соколової.
– Пам’ятаю, – нотаріус кивнула. – Співчуваюю, сідайте.
Катерина сіла, розповіла про вимоги родичів. Нотаріус слухала, киваючи:
– Катерино, ваша бабуся складала заповіт два роки тому. Вона приходила сама, була в розумі, відповідала на всі запитання чітко. Я це зафіксувала. Мало того, до справи залучено медичний висновок про її дієздатність.
– Тобто, вони не зможуть оскаржити?
Сім’я
– Теоретично, можуть спробувати. Але шансів замало. Ваша бабуся була під наглядом лікаря і всі записи підтверджують, що вона розуміла, що робить.
Катерина видихнула з полегшенням:
– Дякую.
– Але будьте готові, – нотаріус глянула на неї серйозно. – Якщо вони подадуть до суду, то це буде морально важко. Родичі бувають жорстокими, коли йдеться про гроші.
– Я вже зрозуміла.
За тиждень прийшла повістка. Вероніка, Людмила та Геннадій подали позов про оскарження заповіту.
Катерина найняла адвоката – молоду жінку, на ім’я Ірина, яку порекомендувала Аліна.
– Не турбуйтеся, – сказала Ірина, вивчивши документи. – У нас є сильна позиція. Заповіт складено правильно, є медичні докази дієздатності. Головне – не піддавайтеся на провокації.
Суд призначили на грудень. Катерина сиділа в залі, стиснувши руки, і дивилася на родичів, що сиділи навпроти. Вони не дивилися на неї – вдавали, що вона просто повітря.
Адвокат позивачів – чоловік середнього віку з пихатим виглядом – почав з пафосу:
– Ваша честь, моя довірителька, Вероніка Павлівна, стверджує, що заповіт був складений під тиском. Анна Федорівна на той момент була у похилому віці, страждала від наслідків хвороби.
– Заперечую, – Ірина підвелася. – До справи долучено медичний висновок, який підтверджує повну дієздатність Ганни Федорівни на момент складання заповіту.
Суддя – жінка років п’ятдесяти – вивчила документи:
– Висновок датований тим же днем, що й заповіт?
– Так, ваша честь.
– Продовжуйте.
Адвокат позивачів спробував тиснути на емоції:
– А хіба справедливо, що одна онука отримує все, а решта родичів – нічого?
Сім’я
– Справедливість – суб’єктивне поняття, – Ірина говорила чітко. – Закон же дає спадкодавцю право розпорядитися майном на власний розсуд. Ганна Федорівна зробила вибір свідомо.
Потім викликали свідків. Першою була сусідка бабусі, Марія Іванівна, жінка років сімдесяти.
– Ви знали Ганну Федорівну? – спитав суддя.
– Тридцять років прожили на одному майданчику.
– Скажіть, хто з родичів найчастіше відвідував її останні роки?
Марія Іванівна подивилася на Катерину:
– Катюша. Щодня приїжджала. Я її машину завжди бачила. А от цих, – вона кивнула на позивачів, – може, раз на пів року.
– Заперечення! – Схопився адвокат. – Це суб’єктивна думка!
– Це свідчення свідка, – спокійно зазначив суддя.
Ще один свідок – лікар поліклініки, який спостерігав Ганну Федорівну.
– На момент складання заповіту пацієнтка була дієздатна? – Абсолютно. Ми проводили обстеження. Жодних ознак деме.нції чи психічних відхилень.
Суддя вислухала усі сторони, та пішла на нараду. Рішення оголосили за сорок хвилин: у задоволенні позову відмовити. Заповіт визнати законним.
Катерина видихнула – довго, полегшено. Ірина потиснула їй руку:
– Вітаю.
Позивачі вийшли із зали, не сказавши ні слова. У коридорі суду Людмила таки підійшла:
– Катю, ти розумієш, що втратила сім’ю?
– Яку сім’ю? – Катерина подивилася на неї спокійно. – Ви намагалися відсудити у мене спадщину бабусі! Яка тут сім’я?
Сім’я
– Ми мали право…
– Ви не мали права називати бабусю неосудною! Ви не мали права говорити, що я тисла на неї! Ви зрадили її пам’ять!
Людмила стиснула губи, розвернулася і пішла. Катерина повернулася додому – до своєї орендованої квартири – і вперше за місяці відчула спокій.
Через пів року вона переїхала у бабусину квартиру. Зробила легкий ремонт, залишила все, що нагадувало про Ганну Федорівну: старий комод, мереживні серветки, фотографії на стінах.
Родичі більше не виходили на зв’язок, – та Катерина й не сумувала.
Вона жила у квартирі, наповненій пам’яттю про єдину людину, яка любила її просто так – без умов, без розрахунку.
Іноді вечорами вона сідала біля вікна з чаєм і перечитувала бабусиного листа:
– Живи щасливо, сонечко моє.
І вона жила щасливо. Без тих, хто виміряв любов грошима. Тому що справжня родина – це не ті, хто поділяє спадок. Це ті, – хто поділяє життя…
Біологічні науки
А ви що скажете з цього приводу? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!