Чоловік пішов до молодої і зажадав машину. Я відразу віддала ключі — а через місяць він сам привіз їх назад…
…Ася простягнула ключі, і Платон схопив їх так швидко, ніби боявся, що вона передумає.
Сунув у кишеню шкіряної куртки й видихнув із полегшенням, наче після роботи, яку довго відкладав, але нарешті виконав.
— Без образ, Ась, — кинув він, не дивлячись на неї.
Вона поправила резинку на хвості й кивнула. Півтора десятка років Ася кивала, коли не було чого відповісти.
Коли Платон вирішував за двох. Коли купував собі чергову куртку, а їй казав «потім».
Коли їв її обіди й їздив на її машині, купленій на бабусину спадщину й оформленій на її ім’я, яку обслуговував майстер, якого Платон ніколи в очі не бачив.
Автомобіль Ася знала досконало. Яке мастило треба заливати, коли міняти ремінь, де саме стукає. Платон просто сідав за кермо та їхав.
Решта його не обходила. Втім, із життям було так само.
Він збирав речі без поспіху. Відчинив шафу, постояв, зняв сорочки з вішалок і склав акуратно, стосом, ніби збирався у відрядження.
— Ти зрозумій, — заговорив він, складаючи светри у валізу, масивну, важку. Він рухався спальнею обережно, намагаючись не зачепити її речей. — Так буває. Ти хороша, Ась. Але мені з тобою… Ну, як тобі пояснити…
Він замовк і потер потилицю. Темне, зачесане назад волосся трохи розпалося, він пригладив його. Підбирав слово і не міг знайти нічого, що не звучало б огидно.
Ася допомогла:
– Нудно?
– Ну… – його тонкі губи стиснулися ще міцніше. – Тобі ж теж. Ти не будеш сперечатися.
Ти на дачі щовихідних, я на зміні. Ми з тобою як сусіди в комуналці: «Здрастуйте» і «До побачення». Хіба це життя?
Ася стояла біля шафи, схрестивши на грудях засмаглі до чорноти руки. Після дачі засмага не сходила аж до самої зими.
Яскрава кофта, яку вона одягла вранці, здавалася безглуздою, наче святкова скатертина на порожньому столі.
– А вона? – усміхнулася Ася. – Молода. З нею, значить, життя?
Платон промовчав. Застебнув валізу, випростався й подивився на неї — не винувато, а так, як дивляться на річ, яку залишають під час переїзду. Не потрібна, але й викинути якось шкода.
Час і календарі
— Ключі від машини даси? — пробурмотів він. — Мені ж треба їздити.
Всередині стиснуло — не в грудях, а нижче, під ребрами, ніби хтось навалився долонею і не відпускає.
Ася стояла й дивилася, як він чекає — упевнено, з простягнутою рукою. Так чекають на решту біля каси.
Вона зняла ключі з гачка й подала.
– Скоро треба міняти мастило, – тихо промовила вона. – Ти ніколи не пам’ятав, яке саме.
Платон усміхнувся. Підхопив валізу й попрямував до виходу.
Ася підійшла до вікна. Платон завантажив валізу в багажник — у її багажник. Завів двигун. Поїхав. На парковці залишилося порожнє місце.
Вона постояла ще хвилину, потім пішла на кухню й увімкнула чайник. Дивно, вона думала, що буде гірше, болючіше. А виявилося, що їй просто хочеться випити чаю.
Наступного дня до неї в кабінет влетіла Ірина, плюхнулася на край столу й заговорила:
– Ти серйозно? – її хриплуватий голос рознісся коридором. – Віддала машину? Просто так?
Ася знизала плечима:
– А що?
– Та нічого собі! – Ірина вдарила долонею по столу. – Ти ж її за свої купувала! На бабусині гроші! Він ні копійки не вклав!
– Я знаю, – відповіла Ася й повернулася до монітора.
Ірина не вгамовувалася. Розповіла, як у її сестри було щось схоже: віддала все, а потім на бобах сиділа.
Сичала, захлиналася словами, розмахувала руками, а Ася слухала неуважно й думала: «Ось Ірина побивається, а мені самій спокійно. Не добре, але й не погано. Просто ніяк».
Увечері зателефонувала свекруха Емма Павлівна.
– Асенько, треба б поговорити, – промурмотіла вона. – Зайду в суботу, добре?
Ася погодилася.
Емма Павлівна прийшла вранці. Кутаста, незграбна, вона протиснулася до передпокою, зняла безформну флісову кофту й сіла за кухонний стіл.
Перш ніж заговорити, потерла долоні — швидко-швидко, одну об одну.
Завжди так робила перед неприємною розмовою. Ася це давно помітила і тепер за руками свекрухи визначала ступінь підступу.
— Ти ж розумна жінка, Асю, — почала Емма Павлівна.
Люди й суспільство
Її густе темне волосся було зачесане високо — «італійка», як вона казала, хоча Ася завжди вважала, що це більше схоже на вежу з дроту.
— Я тебе не звинувачую. Але Платон — він чоловік, йому потрібно… Ну, ти розумієш. Хтось свіжіший.
Ася мовчки поставила перед нею чашку з чаєм.
— Раз уже ви розлучаєтеся, — продовжила Емма Павлівна, — давайте по-людськи. Машину ти віддала, молодець. А з дачею що?
— З дачею?
— З ділянкою. Там же земля, будиночок. Платону б це знадобилося, поставив би мангал, відпочивав би у вихідні…
– Мангал, – повторила Ася.
– Ну так! Він же завжди любив смажити м’ясо.
До речі, про м’ясо. Платон смажив його на Новий рік і на свій день народження, більше ніколи.
Астрономія
Дачу терпіти не міг, називав її «твій город» і їздив туди щонайбільше раз на літо, щоб полежати в гамаку.
Яблуні садив дід. Грядки були Асині. Паркан фарбувала Ася. Засмаглі руки – це не пляж, а сапка й пензлик з травня по вересень.
– Дача, Еммо Павлівно, моя, – заперечила Ася й уперше за всю розмову не відвела погляду. – Вона мені дісталася від бабусі й дідуся. Платон до неї жодного стосунку не має. І це не обговорюється.
— Ну, формально, звісно, це так… — Емма Павлівна потерла долоні ще швидше, ніж на початку. — Але ж ви були сім’єю! Спільно нажите…
— Дача не належить до спільно нажитого майна, — перебила Ася. – І взагалі, чому ці питання вирішуєте ви, а не Платон?
Емма Павлівна стиснула губи — точно так само, як син, — і пішла, не допивши чаю.
Через тиждень Асі зателефонувала Ірина.
– Я бачила Платона! – вона захлиналася словами, як завжди. – Знаєш, де? Біля сервісу на Лесі Українки! Стоїть, розмовляє з майстром. Каже, знизу стукає, на кожній вибоїні гримить.
Ася мовчала. Вона знала, що стукає. Ззаду ліворуч. Майстер попередив ще навесні: підвіска на межі, до осені дотягне, а далі почне розвалюватися.
Ася записалася на заміну. Потім Платон пішов, і вона скасувала запис. Не зі злості, просто машина стала для неї чужою.
— А його дівчина, — Ірина стишила голос, — кажуть, уже бурчить. Машина смикається, кондиціонер не вмикається. Ну, ти сама казала, там кнопку треба хитро натискати.
– Пам’ятаю, – відгукнулася Ася.
– І що?
– І нічого.
Вона поклала слухавку. На підвіконні стояла розсада — помідори для дачі, вона пікірувала їх у квітні, кожен кущик окремо.
Платон ніколи не помічав цих стаканчиків. Не помічав розсади, варення, банок з огірками.
Не помічав, що Ася щовесни по коліна в землі, а щоосені закручувала на зиму по пів сотні банок, які він спорожнював, не питаючи, звідки це все.
«Він не впорається, — вирішила Ася. — Не вміє. І вже не навчиться».
Платон приїхав на дачу в суботу, без попередження. На її машині. І не сам.
Ася полола грядки, коли почула звук мотора. Випросталася, зняла рукавички.
Біля хвіртки стояла її машина — брудна, з пом’ятим крилом, чого раніше ніколи не було. З-за керма виліз Платон: руки в кишенях, тонкі губи стиснуті, ніби він робив ласку тим, що приїхав.
Слідом за ним із машини вийшла дівчина в короткій сукні.
— Привіт, Ася, — він рішуче ступив на ділянку. — Ми тут проїжджали повз.
Він не проїжджав повз. Від міста до дачі світ за очі, Ася це знала. І Платон це знав. Але він стояв і брехав з тим покровительським виразом, з яким брехав усе спільне життя.
Дівчина тим часом оглядалася. Пройшлася доріжкою, зазирнула за будинок, помацала хвіртку.
– Ділянка непогана, – повідомила вона Платону, – а будинок можна перебудувати.
Ася промовчала й почала збирати інструменти.
Платон зайшов у будинок. Вона чула, як він відчинив холодильник, потім пройшов до комори. Дівчина прослизнула за ним.
Їхні голоси — його впевнений, її примхливий — долинали крізь стіну, і Ася прислухалася, хоча й не хотіла.
— О, варення! — розсміялася дівчина. – Полуничне! Візьмемо?
Ася стояла біля грядки. У руках рукавички, на колінах земля. Сонце палило потилицю.
Полуницю для цього варення вона збирала навпочіпки, по одній ягідці. Потім пів дня провела біля таза. Щоліта одне й те саме, і щоразу цим займалися її руки.
Ася увійшла в дім. Пройшла повз дівчину, повз Платона. Відчинила комору й дістала його вудки. Винесла до воріт. Повернулася по переносний мангал, відтягнула його теж.
Потім настала черга ящика з інструментами, який Платон колись привіз і жодного разу не відкривав, та старих кедів, забутих на веранді.
Платон вийшов на ґанок і дивився.
— Ти чого? — пробурмотів він.
Ася випросталася, подивилася не на нього, а на дівчину.
— Знаєш, що він подарував мені за півтора десятка років? — тихо промовила вона. — Нічого. Ні букета. Ні цукерок. Про дні народження забував.
Машину я купила на бабусину спадщину. Дача теж моя, тут усе зроблено дідовими та батьковими, а потім і моїми руками. Він приїжджав полежати в гамаку.
Ти отримала чоловіка, який не вміє міняти мастило в машині, не знає, де там запобіжники. І за все життя жодного разу не записався на ТО. Через місяць вона стане — і, повір мені, він розгубиться.
Чоловічий одяг
Дівчина переступила з ноги на ногу й поглянула на Платона. Той почервонів від шиї до чола, ніздрі роздулися, губи стиснулися в тоненьку лінію.
– Ася, ну годі, – вичавив він нарешті.
– Ось твої речі, – вона кивнула на купу біля воріт. — Забирай. А машину поверни. Вона моя.
Платон зробив крок до неї й зупинився. Вперше за півтора десятка років йому не було чого заперечити, бо все, що вона сказала, було правдою, і вони обоє це знали.
Він постояв, важко дихаючи, потім розвернувся й пішов до машини. Дівчина попленталася за ним.
Ася стояла біля воріт і дивилася, як вони від’їжджають. Потім підняла вудки, віднесла назад у комору. Мангал залишила біля паркану — нехай іржавіє.
Через місяць він привіз ключі від машини. Зателефонував заздалегідь, Ася не взяла трубку. Він передзвонював ще й ще.
Потім написав: «Привезу машину. Підвіска зламалася».
Ася вийшла до під’їзду. Машина стояла біля бордюру з тим самим пом’ятим крилом — брудна, просіла на задню вісь. Платон стояв поруч, руки в кишенях.
Простягнув ключі, Ася взяла їх.
— Ась… — почав він.
Вона розвернулася й пішла до під’їзду. Не озирнулася.
Платон ще трохи постояв, потім поплентався до зупинки — сутулячись, важко переставляючи ноги, зовсім не так, як ішов місяць тому.
Дівчина, ймовірно, кинула його: побачила, що перед нею чоловік без грошей, без машини, без дачі й без рук, і ухвалила правильне рішення.
Ася привела машину до ладу й на вихідні поїхала на дачу, там якраз дозріла малина.
Платон якось написав Асі довге повідомлення, вона прочитала його й не стала відповідати. Емма Павлівна більше не приходила.
Вечорами Ася сиділа на дачній веранді, пила чай і дивилася на яблуні, які садив дід. Запаси стояли в коморі, а на душі було тихо й спокійно.