21 Квітня, 2024
У день весілля батьки та всі гості дивувалися – а чому поруч зі мною у церкві чужий чоловік?

У день весілля батьки та всі гості дивувалися – а чому поруч зі мною у церкві чужий чоловік?

Ця історія трапилася ще років 30 тому точно. От знаєте, хочу своїм прикладом всім показати, що доля все-таки існує. І рано чи пізно ми зустрінемо своє кохання обов’язково. 

Отож, мені тоді тільки стукнуло 19. Я ще молода, наївна, сліпо закохалася в Антона, сусід з іншого села. То він мене на танці покличе, то на своїй старій Волзі покатає. І через 6 місяців він зробив мені пропозицію. 

До весілля ми готувалися всім селом. Сусід Василь допомагав ставити з моїм батьком великий намет на задньому дворі (бо тоді в ресторанах було дуже дорого), ми з бабусею та мамою ден та ніч проводили на кухні. То треба холодці приготувати, коровай спекти, свинку заколоти, аби смачне м’ясо було. Ну, ті, хто хоча б раз в житті гуляв на весіллі у селі, мене зрозуміють. 

І от до свята залишається 2 дні. Ввечері до мене приходить Антон, такий весь переляканий і тримає валізу в руках:

– Словом, ти це, вибач. Не тримай на мене образу. Я їду геть, ти мене не шукай. І ми не будемо разом.

– Чому? Ти передумав?

– Угу. І ще цей, від мене взагалі Наташка вагітна, у нас буде дитина. 

Це було для мене як грім серед ясного неба. За 2 дні весілля, а він заявляє про те, що у нього є вагітна дівчина! Це ж таким сором міг бути на все село, що я просто крізь землю мала провалитися. 

Зі мною була подруга Ритка, якраз мала йти за першу дружку. Ми з нею разом ще з пісочниці товаришували. 

– Ану не розсикай! Вмий сльози!

– Рито, ну а як тут не плакати? Що сусіди будуть казати?

– Нічого, я щось вигадаю.

– Вигадаєш? 

– Так, не плач! Бо ще очі червоні будуть. 

– Так, але…

– Нінко, не розкисай! Буде в тебе наречений! 

Того ж вечора Рита поїхала до Романа, він жив через річку від нашого села. Про щось з ним довго говорила, пояснювала ситуацію. І Роман… погодився стати моїм нареченим на весіллі. Ще й свідка взяла його старшого брата Ростика. 

У день весілля я нервувала страшне. Так руки тремтіли, що я букет не могла нормально тримати. Добре, що Ритка мене постійно страхувала та заспокоювала. А Роман тримався молодцем, так відіграв роль закоханого нареченого. Я навіть ледь не розплакалася, коли почула його промову під час гостини. 

Батьки, звісно, мене запитували, мовляв “а де Антон”. А я все тікала від розмови. То кличуть до танців, то треба випити, то якийсь тост виголосити. Гості так добре наклюкалися, що їм вже було без різниці – Антон це чи Роман. 

– Слухай, Романе, ну ти просто мій рятівник. Але треба ще вигадати казочку, як ми розлучилися. 

– А навіщо поспішати?

– Тобто? 

– Ну давай хоча б для пристойності ще місяць чи два поживемо разом. Аби нам точно сусіди повірили. 

Так ці місяці перетворилися на 30 щасливих років. Досі зі сміхом згадую цю історію. Ну от дійсно, Роман – то моя доля. Бо як ще пояснити такий збіг обставин!

До речі, Рита та Ростик також згодом одружилися. Часто приходять до нас у гості. Ми ще й кумами стали. 

От хочу просто казати всім читачам – доля така цікава штука! Ніби Бог все бачить та посилає нам тільки кращих та гідних людей. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *