19 Червня, 2024
Син покійного чоловіка висуває мені умови. Хоча в останні дні життя батька він навіть не навідав його

Син покійного чоловіка висуває мені умови. Хоча в останні дні життя батька він навіть не навідав його

Не можу передати вам свого смутку. Я стала зовсім самотньою у прямому сенсі цього слова. Дітей у мене не було. А єдина людина, яку я любила всім серцем нещодавно відійшла на той світ – мій коханий чоловік Артем.

Щоб знайти хоч якусь віддушину я заходжу на форуми й читаю життєві історії людей. Там часом можна знайти підтримку. От подумала поділитися з вами своєю історією може комусь відгукнеться. Може хтось дасть мені мудру пораду, бо ні з ким немає поговорити.

Мій чоловік був старшим від мене на 13 років. Хоча зналися ми задовго до нашого шлюбу. Він тоді був одружений, я знала його дружину. У них був син. Але доля розпорядилась так, що вона тяжко захворіла.

Як би це не звучало дивно, але її останньою волею було, щоб її коханий одружився зі мною. І він дотримав слова.

Я теж свого часу вийшла заміж. Але ті часи я б воліла не згадувати. Тож минув рік, як Артем поховав дружину. Чоловік приїхав до мене з букетом троянд і запропонував серйозно поговорити.

Чесно кажучи я не очікувала такого повороту подій. Але він був чудовою людиною, що викликала довіру і симпатію. За якийсь час я прийняла його пропозицію. І ми прожили найкращих у моєму житті 20 спільних років у його домі.

Між нами справді було кохання, підтримка, довіра, взаєморозуміння. Я обожнювала його, він дарував мені подарунки, водив у кафе, забирав з роботи.

А потім наче грім посеред ясного неба. Артему різко стало погано. Хвороба прикувала його до ліжка. Я щодня ходила до нього в палату, доглядала як за дитиною. Він попросив мене покликати до нього нотаріуса, склав заповіт, де усе переписав на мене. Але через похилий вік і сильний прогрес хвороби його не вдалось врятувати.

У мене тоді було відчуття, що велику частину мене просто хтось відірвав і забрав з собою. Після похорону до мене підійшов його син зі своєю дружиною:

– Ну, що Наталю, треба якось сісти поговорити. Нам же треба майно поділити! Я у батька один син. Якби не ви, то все б перейшло мені! – заявив він, а його дружина додала.

– Продавайте квартиру і дачу. Частину віддасте нам. Все-таки ви надто добре влаштувалися. Живете у трикімнатній квартирі, а ми з дитиною на руках повинні винаймати! Вас совість не мучить?

Неприємно мені було чути таке у свою сторону. Хоч я не його мати, але таки була законною дружиною батька. Я намагалась це пояснити й вияснити дещо для себе:

– Добре, але чому ти роками до батька не навідувався? У лікарню не приїжджав? 

– Що ви починаєте? – почав фиркати хлопець.

Його батько був порядною людиною, не розумію чому син нехтував стосунками з ним. Напевно він думав, що це ніяк не вплине на заповіт. Ще й почав мені висказувати, що це я Артема проти нього налаштувала. 

Тепер не знаю, що маю робити. Продавати квартиру і дачу не хочеться. Це мені пам’ятка по чоловіку. Тим більше моє єдине майно, яке він по своїй волі заповів мені. Але його син дуже радикально налаштований. Його теж цікавить майно. А я не хочу на цій ниві сваритися з ними. 

Вже про мене починаються розмови по їхній родині. Зараз будуть звинувачувати, що я забрала в сина квартиру. Що тільки заради майна була з їхнім батьком. Але ж це далеко не так. Ми любили й турбувались один про одного. Та й іншого боку сина теж можна зрозуміти. Він таки розраховував на якусь батьківську частку.

Я не знаю, що мені робити у цій ситуації.

Слухати їх чи залишити все так, як є?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *