25 Червня, 2024
“Пuтaю: “Кoтрuй?” У вiдnовiдь: “0БИДВA.” Нaтaлiя Фeдoрiвнa nоховaлa 42-рiчнoгo сuна і 20-рiчнoгo oнyкa…

“Пuтaю: “Кoтрuй?” У вiдnовiдь: “0БИДВA.” Нaтaлiя Фeдoрiвнa nоховaлa 42-рiчнoгo сuна і 20-рiчнoгo oнyкa…

Будиночок на Старій Подусівці в Чернігові. 67-річна Наталія КОСТЮК плаче, невістка раз-по-раз приносить їй заспокійливе. Наталія Федорівна поховала сина, 42-річного Олександра Костюка, і онука, 20-річного Дмитра.

— Не можу їсти, спати, робити. Серце тисне, душа болить. Той біль піднімається аж до горла і здавлює отак, — обхоплює обома руками шию Наталія Костюк. — Батька поховала, чоловіка. Горювала. Але те, що коїться зі мною зараз, не передати словами. Куди не гляну, речі сина й онука. Коли їх відправляли на фронт, обидва за свої гроші і форму, і решту необхідного на передовій купили. А потім новеньку форму видали. Зайду в Дімочкину кімнату, а там та форма, ще з етикеткою, висить.

Батько й син дружили, разом пішли воювати, були в одному підрозділі. Багато років мій Саша працював на «Нашій булочці», розвозив хліб. Потім трудився в столиці. Возив автобусом за кордон.

Діма після школи вступив до Національного транспортного університету в Києві. Навчався заочно. Влаштувався кухарем в ресторан, я його навчила готувати. Потім онука забрали в армію. За кілька місяців до початку вій*ни повернувся зі служби. Захопився ремонтом комп’ютерів і мобільних телефонів. Хотів розвивати свій маленький бізнес.

У Діми була майстерня навпроти податкової, неподалік Центрального ринку. Саша працював на СТО. 24 лютого обоє пішли в чернігівську тероборну. Діма ремонтував рації та мобілки хлопцям. Разом з батьком на сімейному «Опелі» возили танкістам снаряди на передову. Віддали газовий балон. У нас хата була, як перевалочний пункт. Коли хлопці поверталися додому, падали і засинали. Навіть не чули, як Подусівку обстрілювали, а я дрижала.

Саша був оптимістом: «Мамо, менше негативу. Розумієш, це ві*йна! Не розстроюйся».
Діма розказував, що дуже страшно було, коли літак Красноярцева над Масанами летів. Вони по ньому стріляють, а він кружляє і падає (СУ-34 збили з ПЗРК «Ігла». — Авт.). Багато хто тоді стріляв по тому літаку. І р0сійського пілота потім ловив. Мої того, який завис на стропах, мертвим знайшли (Костянтина Криволапова, штурмана, висів навпроти дитячої поліклініки. — Авт.). Хотіли забрати його зброю, та їм не дали. Отож взяли на пам’ять ніж-мачете, — показує тесак Наталія Федорівна. — Діма сказав: «Буду голови курям рубати».

Як вигнали кацапів з області, Сашу і Діму забрали на полігон під Михайло-Коцюбинське. Діма був інструктором по зброї, Саша — по тактичному бою. Онук на полі біля полігону збирав ромашки для своєї дівчини. Хлопці над ним підсміювалися, що такий романтик. Якось восени хлопці приїхали додому, сказали, що їх переводять на черкаський полігон. Там будуть теж інструкторами. Я не повірила.
І точно, виявилося, що з 11 грудня обидва на передовій. Під Білогорівкою на Луганщині. І Саша, і Діма потім дивувалися, де ж вони прокололися. А я під час розмов чула постріли. Дімочка все повторював: «Бабушка, не переживай». 19 березня син сказав: «Мамо, десь на тиждень нас переводять на іншу позицію, там зв’язку може і не бути, отож не хвилюйся». 20-го їх не стало.
А я ще не знала. Того дня зранку було так погано, сама не знаю, чому плакала і плакала. Відправила їм смайлики і повідомлення: «Люблю вас, жду, повертайтеся скоріше». Привітала зі святом Сорока Святих. Повідомлення так і лишилися непрочитаними.
22 березня перед обідом собака розривається, за хвірткою стоять п’ятеро військових. Подумала, мабуть повістку другому сину, Серьожі, принесли. Кажу йому: «Вийди». А тоді заходять військові, з ними ще медик був. Зразу мені заспокійливого накапав. Усе зрозуміла. Питаю: «Котрий?» «Обидва». Мене наче ножем у серце вдарили. Так і сповзла по стінці.

Бій був на відстані десять метрів,так розповіли мені. Ворогів було значно більше. Але їм вдалося покласти вісім орків. Батько прикривав Діму до останнього. Їх закидали гранатами, а потім ще й накрили вогнем з артилерії. Дімі відірвало кисті, ногу, у голову потрапили осколки. Саша затягнув Дімочку в окоп, посадив до стіни. І тут в окоп знову прилетіло. Мої загинули. Позицію вони втримали.

— Чому їх тільки на десятий день поховали?
— Поки довезли тіла до Краматорська, потім до Дніпра. Процедура довга. У неділю там морг на видачу тіл не працює.

Вдячна всім, знайоми і незнайомим, хто підримав мене. Прийму заспокійливе, наче на хвильку попустить. Та тільки голову поверну, усе про обох нагадує і знову накриває.
Олександр і Дмитро були бійцями 119-ї бригади тероборони. Обох добре пам’ятають на Старій Подусівці. Обидва свого часу навчалися в школі № 21.
— Знаєте, є світлі люди, таким був Дімочка, — утирає сльози 60-річна Антоніна СЕРДЮК, колишній класний керівник Костюка-молодшого. — Він сидів на першій парті, учився добре, спокійний, як тихе літечко. Дмитро дуже любив батька і бабусю. Лише вони приходили на батьківські збори і на випускний. (Мама жила окремо. — Авт.).
Провести Костюків прийшли півтори сотні людей. Був Дмитро Брижинський, голова міської військової адміністрації.

Над домовинами ридала Наталія Костюк. Її хлопці лежали, повернуті обличчями один до одного. Наче в останні хвилини перебування на землі хотіли показати всім, наскільки вони були нерозлучні. А перед цим, як прощалися з ними у дворі на Старій Подусівці, лежали в трунах рівно.
Валентина ОСТЕРСЬКА.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *