15 Липня, 2024
Ольга Руда: Літній дощ нагадує мені село. Те село, куди завжди приїжджала на літо до баби й діда. Вже прокидаючись, ти чуєш, як…

Ольга Руда: Літній дощ нагадує мені село. Те село, куди завжди приїжджала на літо до баби й діда. Вже прокидаючись, ти чуєш, як…

Olga Ruda

Літній дощ нагадує мені село.

Те село, куди завжди приїжджала на літо до баби Юстини й діда Петра.

Вже прокидаючись, ти чуєш, як за вікном тарабанить по ринві дощ, і ще ретельніше замотуєшся в теплу ковдру. Вставати не хочеться, але з кухні струмить неймовірно смачний запах варених бараболь та смаженої цибулі зі шкварками. Ти встаєш і, як пес, майже із закритими очима йдеш на ті пахощі.

Баба знала, як нас з кузинками підняти на ноги – це мали бути або золотисті картопляні пляцки (деруни), які голосно шкварчали на пательні, а до столу подавалися з густою сметанкою, або миска гарячих кругленьких пирогів (так на Галичині казали на вареники), щедро обліплених золотистою цибулькою (можна ще згори посипати відігрітим сиром), або смачнющі бараболі зі шкварками, з малосольними огірочками або мізерією.

Та, я і так знала, що, крім нас, нікому гнати корови на пасовисько. Тра вставати.

Чи ви теж пам’ятаєте ті дощові ранки, коли в хаті тепло і затишно, але ти мусиш виповзати з-під ковдри, нап’ялювати на себе купу різних лахів, відкривати двері й, як в прірву, ступати у той колючий вологий морок? Ще майже темно, але ти вбираєшся в якісь старі кофтини і райтузи, у завеликі ґумаки і цьоцину куртку, береш цератовий дощовик і бабину канапку та виходиш на двір. Мокрі лапи вологої мжички одразу заповзають за комір, гумаки роз’їжджаються в болоті, а ти йдеш, механічно переставляючи ноги, як зомбі, і вже невідомо хто кого веде – ти корову, чи корова тебе. Бо всередині ти ще спиш і ніяк не можеш прокинутися.

Через деякий час твої очі потрохи відкриваються і ти помічаєш, що в кінці вулиці сусіди вже поставили сіно в копиці, бачиш свою улюблену яблуню на перехресті доріг, що рясно вродила такі білі аж прозорі солодкі паперівки…

Майже до самого твого носа простягає гілля стара сливка і ти, чисто механічно, ліниво піднімаєш руку, зриваєш найбільшу сливку-венгерку і одразу ж пхаєш до рота.

Їсти усе, що манило око – це був якийсь вроджений інстинкт, на який не було ради. На початку літа – вишні, черешні, малина, ожина, порічки, аґрус, в середині – морви (шовковиця), молоденькі огірочки, зелений горох, сливки, перші яблука, лісові горіхи; на початку осені – грушки, виноград за стодолою, горіхи… і так мало не до зими. Навіть, якщо ти народився у місті, ти швидко вчишся лазити по деревах, бути обережним, обриваючи улюблені морелі на самому чубку дерева, знаходити пропущений бабою зелений “аґрест” і вивчаєш, у кого в селі найсмачніші грушки. Слава Богу, що цього добра не бракувало ні в себе, ні у сусідських (або колгоспних) садах і городах.

Коли ж дощ зненацька відходить кудись далеко за село і на горизонті з’являється сонечко, гнати корови стає веселіше. Я знала, що на пасовиську, куди мої друзі приганяли корів, можна буде пограти в карти, нареготатися зі смішного Міська, розпалити вогонь і з’їсти бабину канапку, віддавши шкірки від хліба лагідній корові Нусьці, зайти в ліщину за лісовими горіхами або в перелісок, щоб подивитися, чи немає підпеньок.

Тільки пройшовши якийсь добрий відрізок часу своїм життям, я усвідомила, як сильно люблю ті запахи мокрої землі, трухлявого дерева, яке ніяк не хотіло розпалюватися, вогнища і диму. А пахощі старого лісу?! Де ще в світі він так гостро пахне білими грибами, підпеньками, голубінками, суницями і ПРОСТО ЗЕМЛЕЮ? У густому ароматі літа, в неймовірній гармонії змішувались запахи мочарів, оплого листя, ще зеленої трави і диких квітів… Спогад про це майже зводить тебе з розуму.

А наші українські сади? Пронизані ранковими туманами, з розпущеними косами-гіллям, щедро усипаним червонощокими яблуками, синьоокими сливами, жовтогарячими грушами… Над тими садами, мабуть, літали розчулені ангели, щоб скупатися в хвилях солодких ароматів.

Коли ми поверталися з пасовиська, щасливі, що місія виконана, світ навколо вже не видавався таким холодним і похмурим, як зранку. Ми знали, що крім фасольової вчорашньої зупи, на нас чекають спечені бабою смаколики, як от пляцок з ябками, або коржики, присипані цукром, і на душі одразу ж робилося тепло і затишно.

Де ті сірі ранки? Де ті холодні дощі? Де ті сади й ліси? Де той свіжоспечений хліб, струдлі, пироги і юшка з когута? Де та стара хата з мальвами біля тину, підвішеною на зиму кукурудзою, вінками часникуі цибулі, шнурками тютюну, корова Нуська і моє дитинство? Моя баба Юстина, її добрі роботящі руки, хата, її молитва й любов довіку зігріватимуть моє серце.

Поки ми живі, житиме й пам’ять про наших бабусь і дідусів.

Не забуваймо про них. Нехай з Богом спочивають.

Немає опису світлини.
Немає опису світлини.
На зображенні може бути: природа, трава, туман та дорога
На зображенні може бути: трава та туман
На зображенні може бути: гриб

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *