25 Червня, 2024
Навчився літати зі своїм болем: Полковник Ігор Пархоменко мстuть 0kупантам за загиблого сина-пілота…

Навчився літати зі своїм болем: Полковник Ігор Пархоменко мстuть 0kупантам за загиблого сина-пілота…

Полковник Ігор Пархоменко та його син Сергій обидва обрали професію військових льотчиків і захищали Україну від повномасштабної аrресії РФ. У травні минулого року Сергій Пархоменко не повернувся з бойового вильоту, передають Патріоти України.

Тепер його батько нищить окупантів з подвійною силою: один виліт він робить за себе, інший – за сина-героя. Пронизливу історію військового, що втратив сина, розповіло видання “АрміяІnform”.

Капітан Сергій Пархоменко загинув 14 травня 2022 року під час виконання бойового завдання на Су-25 у районі Гуляйполя на Запоріжжі. 20 травня він п0смертно був удостоєний звання Героя України.

Відтоді батько Сергія, полковник Ігор Пархоменко, воює за двох. “Так, я зараз літаю за двох. Один бойовий виліт роблю за загиблого сина, один – за себе”, – каже Пархоменко-старший.

Ігор Пархоменко розповів журналістам, що на момент початку р0сійської аrресії у 2014 році він майже 20 років прослужив у бригаді тактичної авіації. Закінчивши у 1995 році Харківське вище військове авіаційне училище льотчиків, він пройшов шлях від старшого пілота до заступника командира бригади.

Його син пішов батьківським шляхом: закінчив у 2019 році Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба і прийшов у бригаду, де служив Ігор Пархоменко.

“Син залишився служити у бригаді, а я через 26 років служби перейшов з бригади до ХНУПС, на факультет, що міститься у Миколаєві. Я залишився на своїх же Су-25-х, при польотах. Були пропозиції від командування перевестися на вищі посади, але я не уявляю службу там, де немає кабіни літака. Тому залишився при аеродромі, продовжував виконувати польоти в одному небі із сином як льотчик-інструктор, виконуючи обов’язки інструктора з підготовки курсантського складу та льотного складу бригади”, – розповів полковник.

Виконувати бойові завдання після початку ві*йни у 2014 році Пархоменко-старший почав у червні. Тоді він здійснив 23 бойових вильоти на Луганщині та Донеччині. Коли ж піднявся у небо над Донбасом 24 раз, його літак збила випущена з території РФ ракета з установки “Панцир 1-С”.

Ігор встиг катапультуватися. За шість днів потому його вивели на підконтрольну територію бійці спецназу. А з 5 вересня 2014 року українська авіація припинила активну роботу по цілях на сході.

“Коли розпочалася велика вій*на, я не був задіяний для виведення техніки з-під удару. Я вже за добу знав, що станеться. Зі старшим сином Сергієм напередодні ми літали разом в льотній зміні. Усі були готові, звичайно, перший дзвінок був синові, але він уже не брав слухавку. Після перших прильотів вони займалися виведенням техніки, і йому було не до розмов. Я, звісно, дуже переживав за сина і пишаюся тим, що він не просто впорався, а на всі 5 балів, бо не втратили жодного літака. Я від самого його приходу до бригади відстежував, як він проходить курс бойової підготовки, але ніколи не втручався у його льотну роботу. Це принципова позиція: він повинен був вчитися сам, у нього був свій інструктор. Сергій, як і решта його побратимів, літав, виконував поставлені бойові завдання”, – розповів Ігор Пархоменко.

Він пригадує: військовий льотчик у ньому часто боровся з батьком. “Пам’ятаю, як, виконуючи обов’язки старшого оперативної групи, на одному з оперативних аеродромів мав відправити пару на бойове завдання. І мав прийняти рішення, кого відправити. Я поводився не як командир, а радше як просто товариш. Прийшов до кімнати і запитав: “Хлопці, хто полетить?” На що мій син зголосився миттєво. Це були перші числа березня 2022 року. Я не знав, як реагувати, але намагався не подавати виду. У нього був досвідчений ведучий, старший товариш, але ситуативно склалося так, що ведучим на це бойове завдання став мій Сергій. Після прильоту він, усміхаючись, запитував: “Тату, я тепер можу отримати допуск ведучого?” – поділився спогадом з журналістом військовий льотчик.

“Пам’ятаю, як уперше в березні ми з ним в укритті вдвох пережили ракетну атаку на аеродром. Після того обстрілу загинули люди, постраждали літаки. Потім сина перекинули на іншу точку, він воював, а я служив як льотчик-інструктор. Сергій зі мною часто і довго розмовляв телефоном, я розумів, що йому потрібно виговорюватися. Знав, де в нього напруження, бачив, як він переживав, коли був на межі зриву. До того ж у ті дні в нього народився син, якого він так ніколи й не побачив”, – додав воїн.

Сергій воював вже півтора місяця, поки його батько ще продовжував служити інструктором на одному з аеродромів, готував льотчиків, відправляв їх на фронт, а сам залишався і готував наступну групу. Згодом, отримавши допуск до бойової роботи, Ігор почав літати в одній ескадрильї із сином.

“Думаю, Бог мені допоміг з бойовою роботою, бо останні 11 днів сина я виконував бойові завдання поряд із ним. Я приїхав сюди, встиг зробити кілька бойових вильотів. Ми з Сергієм жодного разу не літали в одній парі. Зрозуміло чому – не дай Боже, когось із двох збивають, як повертатися іншому? У тому своєму останньому бойовому вильоті Сергій був веденим в парі зі своїм однокашником Олексієм. Два однокашники — молоді хлопці, на долю яких випала війна”, – каже Ігор Пархоменко.

З того вильоту його син вже не повернувся. Капітан Сергій Пархоменко загинув, коли йому було 25 років. Загалом він здійснив 38 бойових вильотів. Після 28-го його нагородили орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

“Я тоді поїхав звідси, поховав сина і повернувся після 40 днів… Як мені сказали, мушу навчитися літати тепер зі своїм болем. Я навчився і повернувся на аеродром виконувати бойові завдання поруч з такими самими льотчиками, як мій син. Вони всі за віком майже однакові, але дуже швидко виросли всі ці хлопці, сильно змінилися, на моїх очах стали справжніми чоловіками. Як у відомому фільмі “У бій ідуть самі “старі” – молоді хлопці швидко дорослішають, але в нашому реальному “фільмі” в бій пішли майже одні молоді. По суті, вони всі мої діти за віком, адже я 1974 року народження. Тому поїхати від них я просто не можу, не маю на це морального права”, – розповів полковник.

Він зізнається: залишається у строю, аби дати можливість жити якомога більшій кількості молодих воїнів, таких же, яким був і його син.

“Буває, я щодня виконую два вильоти, але таких днів, на жаль, небагато. Коли ховав сина, ми тут усі прощалися, а я сказав: “Хлопці, якщо ви мені дозволите, я повернуся і літатиму”. Принцип був один: чим більше я літаю, тим менше літають вони, молодь потрібно зберегти по максимуму. Вони кожен виліт ризикують, але хлопці такі, що за кожен бойовий виліт борються. Не дай Боже, хто полетить не за чергою, всі ображаються. Це наша родина”, – каже Ігор Пархоменко.

Тепер він нищить окупантів і за себе, і за полеглого сина-героя. “Я тоді так сказав: “Сину, ти для мене не загинув, ти живий, ти літатимеш і будеш у бойовій сім’ї продовжувати виконувати завдання. Якщо я роблю в день один виліт – це твій. Якщо в цей день я роблю другий, то це вже за себе”. Для мене важливо враховувати “синові” польоти, свої я не рахую. У мене постійно його фото у планшеті. Тож у польоті ми завжди разом, він мій ангел-охоронець”, – зізнається полковник Пархоменко.

“Тому на сьогодні у Героя України капітана Сергія Пархоменка вже 197 бойових вильотів”, – додав журналіст, який записав цю пронизливу історію героїзму та непереборної любові.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *