23 Липня, 2024
За 15 років колишній чоловік не давав аліменти та не телефонував. А тут прийшов до будинку та почав дорікати мені, що я погана мати та жінка!

За 15 років колишній чоловік не давав аліменти та не телефонував. А тут прийшов до будинку та почав дорікати мені, що я погана мати та жінка!

Я розлучилася зі своїм колишнім чоловіком ще 15 років тому. Як то кажуть – не зійшлися характерами, не пройшли перевірку на міцну родину. Тоді я народила нашого сина Олега. Петро мені ні в чому не допомагав, тому я з новонародженим малюком ходила у магазин (чи то дощ, чи то сніг), прибирала у квартирі, готувала їсти, навчилася навіть одною рукою нарізати м’ясо, а іншою тримати сина. 

Але знаєте, моє терпіння першим луснуло.

Однак, через місяць нас все-таки розлучили – я вже сама, без сина, їздила до Львова та писала заяву на розлучення. Петро, звісно, байдуже на це відреагував – йому ігри з друзями в карти на гаражах були важливіші. Звісно, ніяких аліментів він не платив, тому всі витрати йшли з батьківської кишені. 

Коли Олежикові виповнилося 3 роки, я записала його до садка і сама почала шукати роботу. Працювала і продавцем на ринку, і в магазині, і навіть на вокзалі квитки продавала. Тоді якраз і зустріла свого другого чоловіка та за сумісництвом перше кохання – колишній однокласник Сашко. Він мене одразу впізнав, запросив на каву, ввечері зустрів з роботи та ми поїхали у кафе. Тоді здавалося, що я усвідомила свою помилку. Колись, ще в 11 класі, Саша мене підмовляв разом вступити до Києва, але я відмовилася. 

Ми прозустрічалися так рівно місяць. І дитина його не злякала. Навпаки, Саша дуже хотів познайомитися з Олежиком, навіть купив йому іграшкову машинку на пульті керування та багато солодощів. Хоча я знаю, що більшість чоловіків, коли чують, що у жінки є дитина – зникають з поля зору. 

Ми почали жити, як справжня родина.

Переїхали спершу на окрему, орендовану квартиру. Але разом відпочивали у парку, їздили на природу. Саша навіть наполягав, аби Олег взяв його прізвище. Також чоловік допоміг мені з роботою – влаштував секретарем у хорошу будівельну фірму. 

От і минуло вже 12 років, у нас все добре, я дуже щаслива. Син навчається у школі на 11 та 10, ходить на секцію футболу. Таким виріс мужнім та сильним. Ми з Сашком здійснили спільну мрію – купили ділянку біля озера одразу та побудували власний будинок. Хоча це справжній палац!

Тільки от місяць тому у нас справи геть кепсько пішли – з’явився колишній чоловік Петро. Постарів, неголений, сорочка вже поношена та непрасована, взуття подерте. Від нього несло дешевим запахом цигарок, а шкіра на обличчі була вже жовта. От як то кажуть “допився до чортиків”

Ми такого гостя на поріг навіть не пустили.

Петро все кричав, що він батько та має право бачити свого сина. Згадав за 15 років життя! Дорікав, що це я Сашка силоміць у нього забрала і тоді суддю підкупила, хотіла взагалі його батьківських прав позбавити та ще й посадити за ґрати. На щастя, з будинку вийшов Саша та вже хотів викликати поліцію. Однак, за батька заступився…Олег. Вони удвох кудись пішли у місто, просто прогулятися. А під вечір син повернувся розлючений:

– Як ти могла? Мені тато все розповів! Ти просто забрала у мене тата, рідного тата! Ти просто взяла та втекла зі мною геть! І переховувала мене 15 років!

Чесно, я думала що син дорослий та не повірить у такі нісенітниці, але очевидно, що Петро добряче промив йому мізки. Але Петя сам 15 років не з’являвся, не платив аліменти, навіть сина з днем народження не вітав! 

Зараз вдома твориться справжнє пекло – син постійно рветься до свого горе-татуся, мене та Сашка проклинає. Каже, що “ми вкрали у нього дитинство”. Щовихідних їздить до Петра до Львова маршруткою, будні проводить у Долині. Але він майже з нами не говорить, постійно зачиняється у кімнаті, навіть снідати за одним столом не хоче. 

Я боюся за сина, аби його Петя до ручки не довів.

Я не довіряю колишньому чоловікові. Що можна взяти з такого пияка? Єдине, що він може навчити – це як горілку запивати і що робити, коли на ранок голова тріщить. Він поганий батько. Я з ним жила і знаю всі його звички та характер. І я дуже сумніваюся, що заради свого сина він дійсно готовий змінитися та забути про горілку.

Щоразу, як син їде до Петра – я не можу ні їсти, ні спати, все ходжу та переживаю, як у нього там справи. Я дуже переживаю за свого сина. Хвилююся, аби Петро взагалі сина на свою сторону не перетягнув та він не переїхав до Львова назавжди. 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *