25 Квітня, 2024
Замість прохання благословити почула дуже дивну фразу від старшої доньки. Не думала, що вона аж настільки знахабніє!

Замість прохання благословити почула дуже дивну фразу від старшої доньки. Не думала, що вона аж настільки знахабніє!

Я гадала, що на старості років зможу розраховувати на підтримку своїх дочок. Однак, тепер на своїй спині повинна ще їх чоловіків тягти.

Олена дуже сильно хотіла вчитися у столиці. Ну а ви ж самі розумієте, то треба заплатити космічні гроші за університет, гуртожиток, давати гроші кишенькові. Добре, що хоча б автобусом могла раз у тиждень продукти передати. 

Однак, після 4 курсу донько повернулася до села. І не сама, а притягла свого хлопця Дмитра. Я знала, що вони вже давно зустрічаються та планують грати весілля. Але замість прохання благословити почула таку фразу від доньки:

– Мама, ми у тебе рік поживемо. Якраз встигнемо назбирати гроші на будинок. 

Ну я погодилася. Тим паче, не завадило вдома чоловічої руки. Але Дмитро виявився слабаком, постійно сидів у комп’ютері, бо працював. Але не міг за собою ні ліжко застелити, ні чашку помити. А про поміч на городі чи в полі я навіть не заїкалася. Вже все село почало з мене насміхатися, що я маючи такого “зятя” в хаті, тягну господарку далі сама. 

– Це ти мав викинути сміття, твоя черга!

– А ти не смій на мене голос підіймати, ще замала! 

Дівчата стали між собою ворогувати. То Софія навмисне музику ввімкне гучну, а Олена вимкне їй гарячу воду у ванній. Комунальні послуги, продукти, все купувала я. А ви спробуйте такі голодні роти нагодувати!

Діма та Олена добре влаштувалися. Рік минув, а ніхто про хату та гроші не заїкався. 

– Мамо, ну навіщо ми будемо переїжджати? Місця для всіх вистачає. Ми не можемо тебе саму залишити – дорікала Олена щоразу, як я нагадувала за її обіцянку. 

Потім вже й Софія перейняла таку звичку сестри. Вона зустрічалася з сусідом Петром. І в один момент заявила, що вагітна. Ну а що робити в такому випадку? Молодята розписалися та захотіли жити разом. І знову тема почалася за житло

– Мамо, у хаті Петра місця не вистачає. Може, ми б до нас переїхали?

– Добре, але є тільки моя спальня. Ви ночувати на кухні будете?

– Чому ми? Ти перенеси речі у літню кухню. Нам якраз у твоїй спальні буде добре, є місце для колиски. 

Тоді мій терпець увірвався. Мені майже 50 років і я не думала, що діти так за добро віддячать.

– Ні, Софіє, ти роби, що хочеш, але я нікуди не переїду. 

– Тобі хіба так важко?

– Мені не важко, а от ви вже на голову мені сіли та ніжки повісили.

І тут у розмову втрутилася ще й Олена:

– Так, так, тут місця для вас нема. Переїжджай до хати Петра!

– Олено, це тебе також стосується. Вже другий рік я чую порожні обіцянки про квартиру. Словом, у вас є тиждень, аби собі найти окреме житло. Я на старості років відпочити хочу, а не вас годувати!

Тоді діти на мене дуже образилися. Олена з Дмитром в той же вечір зібрали всі свої речі та переїхали до Києва. А Софія зараз живе у свекрів. 

Але ніхто не хоче зі мною говорити. Навіть як я бачу Софію у селі, то вона демонстративно переходить дорогу та не вітається зі мною. От тобі і нова причина сусідам аби попліткувати. Донька ще й сватів проти мене намовила! 

Та хіба я винна? Всі сусіди та родичі дорікають, що я така безсердечна жінка, вигнала дітей з хати. Однак, мене хтось слухав? Я втомилася тягнути дві родини. Не жалію про цей вчинок, чесно. Пора вже жити у своє задоволення. Дівчата вже дорослі, мають самі про себе подбати! 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *