4 Березня, 2024
Додому я приїхала не сама, а з італійцем. Після розмови з зятем, Андреа не розумів, чому ми, українські жінки, так намагаємось догодити своїм дітям?

Додому я приїхала не сама, а з італійцем. Після розмови з зятем, Андреа не розумів, чому ми, українські жінки, так намагаємось догодити своїм дітям?

Ось уже 16 років, як я працюю в Італії. Додому я приїжджаю щороку, переважно перед своїм днем народженням, щоб зібрати сім’ю разом. А в мене вона не велика — не маленька, аж 2 дочок, син, двоє зятів, невістка і ще й 4 внуків. Діти звикли, що я приїжджу не сама, а з Андреа, моїм чоловіком.

Цього року, попри всі події, я теж приїхала, але зустріли мене, м’яко кажучи, не дуже. Після цієї поїздки у мене гіркий осад на душі.

Взагалі в Італію подалась не від хорошого життя і не сиджу там квіточки не рахую. Коли молодшій донечці виповнилось 3 рочки, я стала вдовою. У мене ще двоє старших дітей на шиї, все потрібно було думати, звідки гроші брати. От у мене вибору і не залишилось. Хвала Богу, тоді ще мама за дітьми приглядати могла, та й старшій Ганусі було 15. Уже доросла!

Мені й справді багато грошей вдалось заробити. Я й сину машину придбала. Молодшій Тетянці — однокімнатну квартиру, коли вона заміж виходила. А Гануся відповідно на господарстві батьківського дому залишилась. Вона заміж вийшла за хлопця з сусіднього села. Такий роботящий, майстер на всі руки! Відразу мені сподобався. Казала до нього:

– Тарасику, ти не переживай, я вам гроші висилатиму, добудуємо другий поверх, ремонти зробимо! Усі сусіди заздритимуть!

Ми так і робили. Тарас, щоб гроші економити майстрів майже і не кликав, усе своїми руками. Безмежно він мені за це подобався! Я кошти висилала, а він усе робив, старався. Якби не зять, то я, мабуть, і не починала цього всього робити.

А от цього року, як тільки я ступила на поріг свого дому, мій любий Тарасик заявляє:

– Мамо, ви повинні хату на нас переписати! Як це так? Ми за ці роки стільки сил і грошей сюди вклали, а досі не маємо ніякого права на нього? Де це таке бачено? Ви ж самі з-за кордону приїхали, хіба не знаєте як там заведено? Сину — машину, Тані — квартиру, а Гані — що? Що ви офіційно їй дали?

І я, і Андреа остовпіли на місці. Андреа зовсім не розумів намагань українських жінок допомагати своїм дітям. Вкладати у них гроші навіть після повноліття. Постійно намагатися догодити їм. Адже у Італії жінки такого не практикують. А я вже не знаю, як йому пояснити, що для нас це нормально.

Я тепер і не знаю, що робити. Чи погодитись і переписати ту хату на доньку зі зятем, щоб сварок не було? Я в принципі жити на старості в Україні не збираюсь, але якось зовсім інакше почуваюсь, коли маю свій куток. А хто зна, що станеться, коли він мені не належатиме? Переживаю… Хоча зять стверджує зворотне:

– Я, мамо, вам поганого не хочу. Ви приїжджайте і живіть, якщо у цьому є потреба. Ніхто вас не вижене. Просто і нам впевненість треба мати, що ви завтра будинок на когось іншого не перепишете, а ми босі-голі і додому далеко!

Як ви думаєте, як вчинити жінці? Варто послухатись зятя?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *