23 Квітня, 2024
Бабу Стефу nроводжали всією сім’єю. І чого гріха таїтu, говорили їй прямо про те, як вона їм набрuдла. І про те, що нарешті-то насmала весна, і тепер вона nоїде в село до пізньої осені

Бабу Стефу nроводжали всією сім’єю. І чого гріха таїтu, говорили їй прямо про те, як вона їм набрuдла. І про те, що нарешті-то насmала весна, і тепер вона nоїде в село до пізньої осені

Весною бабу Стефу постійно відправляли в село. От і зараз знову бабуся збирається з міста аж до пізньої осені.

Члени сім’ї не таїли від старої, що вона їм набридла, не любили бабусю ні діти, ні онуки. Невістка уникала, а син вдома практично не бував – постійно у відрядженнях. Баба Стефа вже давно зрозуміла, що стала тягарем для молоді і від цього було їй дуже сумно. Не сміла нічого казати, а мовчки терпіла зневажливе ставлення. Вона ж сама чекала весни, як благословення, щоб нарешті можна було втекти від цієї сім’ї.

Бабка зібрала свої речі й стояла біля під’їзду. Діти їй нічого не купляли, тож вона була одягнена в старому лахмітті та калошах. Сусіди ж любили бабусю, постійно віталися з бабусею, дехто навіть в гості кликав. 

А баба Стефа сама не була поганою жінкою, та й по дому все робила: прибирала, вечерю варила, про себе взагалі не піклувалася. Невістка цього геть не цінила, їй завжди було в свекрусі щось не те. Вона просто прямо говорила старій:

– Чого дома просиджуєш весь день, краще зроби щось корисне, буде з тебе якийсь толк.

Онуки з бабусею теж не спілкувалися, та що гріха таїти – в цій сім’ї кожен жив сам по собі, діти в різні сторони, матір теж – ніхто не спілкувався між собою і старалися не заважати один одному. Але якщо невістка мала з ким поговорити на роботі, онуки мали друзів, то баба Стефа геть була самотньою. В неї крім цих рідних людей нікого не було, а вони  так нехтували її любов’ю.

Коли на бабусю кричали, вона мовчки йшла в свою кімнату і тихцем плакала, щоб ніхто не почув. На вокзал її відправили на таксі. Щоб не ходити з нею по автобусах. Поклажі у неї було небагато. Сумно було на душі, з невеликим пакетом зайшла стара в поїзд, сіла на своє місце і розглядала фотокартку з сином, невісткою, онуками. Там вони посміхалися й обіймали бабусю, а в житті й доброго слова не дочекаєшся. Все одно бабуся любила їх, поцілувала світлину й заховала в кишеню. 

От вже Стефа переступила поріг рідного дому в селі. Там було так добре, тепло, затишно. Запах житла навіював спокій в душі, а скільки роботи тут на неї чекало. Не було коли тужити. Свій дім бабуся шанувала, адже в ньому народилася, в ньому ж народилися її діти. Доля зла, і Стефа пережила свого старшого сина, стільки років пройшло, але душевний біль нікуди не зникає. Присіла стара на лавку і бачить себе молодою, як порається біля плити, а там діти бігають, і чоловік повернувся з роботи. Не могла втримати сльози, адже прожила тут пів життя, найкращі роки. 

 В цей ранок весняне сонце світило так тепло, як і тоді, коли вона була ще потрібна своїм дітям, коли вона жила заради них, а зараз це нікому не треба.

Вранці вона не прокинулася. Залишившись назавжди на своїй землі. На столі лежало багато старих фотографій. І одна свіжа. Але пом’ята, та сама, з якої ще вчора бабці посміхалися рідні їй люди.

Потрібно цінувати кожну мить життя, поки ми разом з близькими. Хіба це не щастя мати сім’ю, міцну родину, це потрібно шанувати, поки ми живі й разом. Ніхто не знає, що трапиться завтра. Але так хочеться відчувати любов та турботу на схилі літ…

Що ви думаєте з цього приводу?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *