Я зараз опинилася у дуже складній ситуації. З одного боку – родина, а з іншого – коханий.
Отож, розповім трішки про себе. Мене звати Галина, мені 47 років. Я родом з невеличкого села на Львівщині. Одружена, маю двох діток та прекрасних онуків.
Але так склалося, що вже 15 років працюю у Польщі на заробітках. Поїхала, бо грошей у родині катастрофічно не вистачало. Чоловік Данило тоді працював на заводі інженером, але його зарплати ледь вистачало, аби заплатити за комунальні послуги та купити продукти. Бували моменти, що я просто просила у сусідів гроші. Але у нас двоє дітей школярів. Треба ж їм назбирати гроші на навчання, на університет, на одяг. Бо мені вже соромно було купувати їм курточки чи взуття у секон-хенді.
Моя знайома часто їздила у Польщу на сезонні роботи. От я дивилася, яка в неї у селі гарна хата, яка господарка велика. Навіть машину примудрилася купити.
Звісно, я чудово розуміла, що буду там важко працювати, що я погано знаю мову. Ну і як діти без мене будуть? Але пішла на такі жертви заради їх майбутнього. Бо я мати і дуже сильно люблю діток.
Помалу шукала собі роботу. То на збори яблук їхала, то фасувальницею у цехах, то прибиральницею у готелях. Помалу відкладала копійку до копійки, всі злоті пересилала чоловікові. Він встиг і ремонт у хаті зробити, добудував другий поверх, купив нові меблі. Діти вже мали модний одяг, солодощі та телефони сенсорні. Ще й синові на день народження купила ноутбук.
У мене вже не виникало бажання навіть говорити з чоловіком. Хіба телефонувала діткам у Скайп, ми розмовляли, а Данило тільки “привіт” у камеру помахав і все.
От помалу наші стосунки так котилися у прірву і я зрозуміла, що вже геть чисто не кохаю чоловіка. Ну бо яка з нього користь вдома? Лежить собі на дивані, цмуляє пиво, поки я гарую у Варшаві. Ще б в нього пролежні не з’явилися.
Діти виросли та переїхали геть. Син Олексій зараз живе з дружиною та дітками у Івано-Франківську, має власний бізнес. Донька Марта закінчує 4 курс у Львові та планує там залишатися. Рік тому я купила їй невелику, однокімнатну квартиру-студію. А коли в сина було весілля, то я оплатила ресторан, фотографа і ще подарувала молодятам 5 тисяч доларів.
У жовтні я випадково зустріла свого колишнього однокласника Мирослава. От правда кажуть, що світ тісний! Чисто на вулиці перестрілися, він запросив мене у кафе на філіжанку кави. Ми розговорилися, обмінялися номерами мобільних.
І з того часу Мирослав почав до мене залицятися. То квіти подарує, то купить мені якусь гарну сумочку чи парфуми. Щоранку відвозив мене на роботу і ввечері забирав. Я відчувала до нього якусь симпатію. От коли він мене обіймав чи цілував, то в душі так тепло ставало. Я забувала про всі негаразди, про свого горе-чоловіка. Навіть каблучку перестала носити.
Перед Новим Роком Мирослав зробив мені пропозицію.
– Ми вже дорослі люди. І я дуже сильно хочу познайомитися з твоїми дітками, онуками! Просто зрозумій, я тебе ще зі школи кохаю. А коли дізнався, що ти вийшла заміж, то поїхав сюди на роботу. Але доля нас знову звела!
У Мирослава тут є квартира та бізнес. Він ремонтує машини та їх продає.
Тільки от я не знаю, як про це сказати своїм дітям. Ну от що вони подумають? Мама у Польщі коханця завела, ще й заміж збирається. А які плітки по селі підуть? Та всі з мене сміятимуться та пальцем біля скроні крутитимуть.
Я зараз у селі, приїхала на свята. Але у середині лютого планую повертатися у Варшаву. Тільки ніяк не можу знайти у собі сили, аби про все розповісти дітям. Я, стара баба, яка має онуків бавити, вирішила під вінець піти.
Ну і Данило їх батько. Що вони робитимуть далі? А я там, у Варшаві. Боюся, аби рідні взагалі від мене не відреклися.
Тільки от жити з Данилом я не хочу. Остаточно розчарувалася в ньому, як у чоловікові. Він кепський господар, дуже лінивий. Давати йому другий шанс не збираюся.
Я в 47 хочу бути коханою жінкою. І Мирослав мені готовий весь світ до ніг кинути. І він дуже сильно хоче познайомитися з дітками та онуками…
