Василь дивився на вікна Лариси, впевнений, що в таку ранню годину його ніхто не бачить. Вже звик отак криючись їздити сюди, залишав машину аби ніхто не побачив в приліску і пішки йшов знайомою вулицею.

Ні, він не йшов до неї, хоч вже скільки років думав про те, як помилився з вибором. Отак криючись він йшов до рідного дому.

Якби йому хто сказав, що він не матиме права прийти до батьківської хати, то він би засміявся лишень. Таке нікому б в голову не прийшло, що має таємно відвідувати матір, але таке сталося в його житті.

Двадцять років тому його люба мати йому казала:

– Лариса? Та як вона? Сину, та вона ж не серйозна, тільки сміхи її чую на цілу вулицю. То як таку за дружину брати? Вона отак сміючись твоє життя все й промарнує. Та й мати її така, весела, компанії любить, нащо мені такої свахи?

– Мамо, я її люблю.

– Яке люблю. Через рік і забудеш, що любив, так тобі те кохання остогидне. Треба собі жінку брати серйозну, мудру, що мало говорить, але багато робить. От як Ольга, вона в церкву ходить, ніколи від неї ніхто не чув слова кривого. Оце буде зразкова мати і дітей так виховає. А ти Ларису, коли в церкві бачив?

Мати забувала сказати, що й сина свого теж не часто там бачила, але ж аби тільки не Лариса.

Не любила вона Ларисину матір, вродлива була жінка і красу свою передала доньці, як і веселий характер. Бувало, як зберуться всі на вулиці, стануть жартувати, то Марта перша і словом і співом. А вона, Тетяна, мовчала і тільки бачила одне – як її коханий Роман погляду з Марти не зводить.

Тільки тоді полегшено зітхнула, коли Марта заміж вийшла, тоді й Роман їй пропозицію зробив. Але вона бачила, як він часто ходить на город по справах, коли туди виходить Марта.

А та наче й не помічала нічого, жартувала, розповідала новини, щось питала.

Хоч і пройшло з того часу двадцять п’ять років, але Тетяна все пам’ятала.

І те, що й син за Мартиною Ларисою заглядає було для неї постійним нагадуванням пережитого. Саме тому вона так наполягала за Ольгу, доньку багатих батьків, які мали свій магазин і перебирали кавалерами.

Але Василь наполягав на своєму, тому Тетяна вирішила почекати, адже вода камінь точить. Кожного дня вона мала причину згадати Ларису, то в полі не була, то хтось ставав ввечері біля її воріт, то надто голосно сміялася, то йшла по вулиці з Грицьком та розмовляла.

– Вітер в голові, – завжди завершувала такі новини вона.
Василь супився, а потім ввечері все те переказував Ларисі, що вона має бути й скромніша, й тихіша, і ні на кого не дивитися.

Він вже й не пригадує на чому, але таки суперечка сталася велика. Лариса пішла з побачення і більше не приходила.
А він пішов на сусіднє село і там побачив Ольгу. Дівчина була гарна, скромно сиділа в компанії дівчат, але на Василя поглядала зацікавлено. Він провів її додому, щось розповідав, а вона слухала і усміхалася.

Це було так приємно – самому щось говорити та бачити цікавість до себе, а не як з Ларисою.

І восени справили вони весілля з Ольгою. Він почувався королем, адже весільна процесія йшла попри хату Лариси, а її він на весілля не просив, навіть, співати не просив.

А що було далі, що не має права він до матері прийти?

А це був сюрприз.

Розумієте, мовчазна Ольга була тільки тоді, коли все було по її. Коли ж не по її, то вона свою мовчанку використовувала як аргумент.

Чи Василь запізнився з роботи, чи він не те їй купив, що вона хотіла, чи батьків не послухав – тоді вона тижнями з ним не говорила і його до себе не підпускала.

Хотів він вернутися додому, та мати вмовляла його, що вже діти у них є, а діти потребують батька.

– Змовчи, сину, та й живіть, добре ж тобі там, легко робиш, то не можеш жінку послухати?

І він вертався та мирився першим, а далі й взагалі вже нічого не говорив.

Попри своє багатство, Ольга, копійку вміла берегти, а ще й примножити.

І дуже вже їй стало в тому, що свекруха переписала все майно на доньку, а синові не дала нічого.

– Як це ти не маєш частки в матері та батька? Як так, то й не будеш їм нічим помагати, хай знають.

Василь мовчав, думав, що Ольга так спересердя сказала, а далі й забуде.

Але та не забувала і коли мати не раз просила сина приїхати та помогти з господаркою, то вже його сумки з хати викидала.

– Йди, там тобі виділять місце в стодолі.

Василь вже й сам йти не хотів, бо ж на носі п’ятдесят, стільки грошей вклав в тещину хату, все переробив, тільки сиди й насолоджуйся життям, а тут жінка таке робить.

Перестав до матері ходити.

Коли мати заслабла, то так само не відвідував з жінкою, приходив крадькома сам, в сутінках чи на світанку, аби хоч з мамою побути годину та їй помогти, а далі вертався до жінки.

Та щось підозрювала, але не могла його впіймати на гарячому.

Аж якось знову зібрала його сумки:

– Люди мені доповіли, що ти матір віз до лікарні. Там нема твоєї частки, то або показуй скільки вона тобі грошей дала за проїзд, або йди з хати.

– Ольго, я нікого не віз.

– Люди бачили!

– Ольго, то я вчительку свою підвіз, бо стояла на зупинці, а дощ накрапав…

– Ну, дивися мені…

З тієї розмови пройшло близько року, мати одужала, але от Василь прислаб. Важко було йому говорити, важко ковтати, тому кинулася Ольга по лікарях.

Ті сказали, що шанси є, але потрібні кошти.

– От бачиш, я маю тебе лікувати, а не вони, тому й питаю тебе – за що я тебе маю підтримувати, якщо ти з собою й подушки не приніс?

Василю стало краще, але не від процедур. У нього є таємниця – він ходить до матері чи не щодень, каже Ользі, що так рано їде на роботу, а сам йде осяяною раннім сонечком вулицею до мами. Йде попри Ларисину хату, вона свою свекруху забрала до себе жити, він чує, як її ранок починається зі сміху, голосного і щасливого, як колись.

Мати теж його чує, отак вони мовчки сидять на лавочці, слухаючи сусідський гармидер, Василь з жалем, а Тетяна з роздратуванням.