Кухня гула від криків. Навіть лампа під стелею блимала, ніби підігруючи сварці. На столі – недоїдений суп, поруч – розкритий ноутбук із сайтом банку. Ліза стояла біля вікна, схрестивши руки, її обличчя палало.

– Ви серйозно? – голос Лізи тремтів. – Ви мене для цього звали? Щоб я вам іпотеку взяла, а ви мене до цієї квартири навіть не пустите?

Мама, Ольга Іванівна, грюкнула долонею по столу. Кухоль брязнув.

– Єлизавета, не кричи! Ми тобі все життя допомагали, а ти тепер носа повертаєш? Це для сім’ї робиться!

– Для сім’ї? – Ліза різко обернулася. – А я що, не сім’я? Чому я маю влазити в борг на тридцять років, а житиме там Діма?

Батько, Сергій Павлович, що сидів на табуретці, підійняв очі від телефону.

– Лізо, не починай! Діма молодший, йому важче! А ти вже на ногах стоїш, сама впораєшся!

– Впораюся? – Ліза посміхнулася, але в голосі був біль. – Я живу в орендованій кімнаті, з двома сусідами! А Діма, значить, у новій квартирі шикуватиме?

Ольга Іванівна підібгала губи.

– Діма до інституту вступив, йому вчитися треба! А ти вже доросла, сама заробляєш. Іпотеку на тебе оформимо, а платитимемо ми. Тобі потрібно лише документи підписати.

Ліза стиснула кулаки.

– А якщо я не підпишу? Що тоді?

Сергій Павлович підвівся, відсунувши табуретку.

– Тоді, Лізо, не ображайся, якщо і ми з тобою по-іншому говоритимемо. Ми для тебе все робили, а ти нам тепер відмовляєш?

Двері грюкнули. Ліза вибігла в коридор, схопила куртку та вилетіла з квартири. Ольга Іванівна похитала головою.

– Бач, яка цариця! Нічого, схаменеться.

Сергій Павлович мовчки повернувся до телефону.

Ліза зупинилася біля крамнички – захотілося подиміти, хоч і покинула рік тому. У горлі стояла грудка. Вона дивилася на темні вікна і намагалася зрозуміти, як все дійшло до такого.

Ліза з’явилася на світ в цій хрущовці на околиці Черкас. Квартира була тісною: дві кімнати, кухня, де ледве розмістився стіл, і ванна, де кахлі відклеювалися від вогкості.

Ольга Іванівна працювала бухгалтером, Сергій Павлович – водієм автобуса. Жили скромно, але дружно, доки не з’явився Діма, молодший брат Лізи.

Діма був пізньою дитиною, і батьки в ньому душі не чули. Ліза, старша на десять років, няньчилась з братом, хоча іноді злилася.

Іграшки, одяг, солодощі тепер купували тільки Дімі, їй все діставалося за залишковим принципом. Але вона мовчала – так було заведено в їхній родині.

Ліза рано стала самостійною. Після школи пішла до коледжу на економіку, потім улаштувалася менеджером.

Зарплата була не велика, але на орендовану кімнату і їжу вистачало. Вона мріяла про свою квартиру, збирала на початковий внесок, хоча розуміла, що без іпотеки не обійтися.

Діма ж ріс розпещеним. У школі навчався середньо, але батьки завжди знаходили виправдання:

– Він хлопчик, йому важко!

Коли він провалив Державне тестування, Ольга Іванівна мало не плакала, але одразу ж записала його на платні курси.

Діма вступив до інституту на заочне, але жити хотів окремо. “Йому треба зосередитися”, – говорила мама.

Пів року тому батьки замислилися про іпотеку. Квартира в новобудові коштувала дорого, а їхні прибутки не дозволяли взяти кредит.

Тоді й з’явився план: оформити іпотеку на Лізу, у якої була стабільна робота, та чисту кредитна історія. Платити обіцяли самі, а жити у квартирі буде Діма.

– Лізо, ти ж розумієш, це вигідно для всіх, – переконувала Ольга Іванівна за вечерею місяць тому. – Ми з батьком старіємо, Діма ще не встав на ноги. А ти міцна, впораєшся.

Ліза тоді промовчала. Вона не хотіла сваритись, але всередині все кипіло. Чому її мрії завжди відкладалися заради інших?

Вдома у батьків Ліза намагалася бувати рідше. Ольга Іванівна любила скаржитися на здоров’я, а Сергій Павлович – на роботу.

Діма ж завжди сидів у кімнаті з навушниками, граючи в комп’ютер. Ліза відчувала себе чужою, але все одно приїжджала – це ж сім’я.

Цьогорічний діалог про квартиру став останньою краплею. Батьки викликали її “на важливу розмову”, але замість обговорення, почали тиснути. Ліза зрозуміла, що її просто використовують.

Через тиждень Ліза сиділа у кафе з подругою Катериною. На столі – кава та тістечко, але Ліза тільки колупала десерт ложкою, не їла.

– Катю, я не знаю, що робити, – зізналася вона. – Вони мене в куток загнали. Якщо відмовлю, я зрадниця. Якщо погоджуся – прощавай, моє життя.

Катя насупилась.

– Лізо, це ненормально! Ти не зобов’язана за них іпотеку тягти. А якщо вони припинять платити? Ти ж у боргах втопишся.

– Вони присягаються, що платитимуть, – Ліза зітхнула. – Але ж я їм не вірю. Діма вже просив у мене грошей “на навчання”, а потім купив новий телефон.

Катя похитала головою.

– А ти з Дімою говорила? Може, він не знає, що тебе так підставляють?

Ліза замислилась. З братом вона майже не спілкувалася – він жив у своєму світі. Але Катя мала рацію: треба спробувати.

Увечері Ліза зателефонувала Дімі.

– Дімо, нам треба поговорити. Зустрінемось завтра?

– Ну, окей, – ліниво відповів він. – Лише недовго, у мене справи.

Вони зустрілися у парку. Діма прийшов у модній куртці, з вейпом у руці. Ліза почала здалеку.

– Дімо, ти знаєш про іпотеку? Що батьки хочуть купити квартиру?

– Ага, – він знизав плечима. – Круто ж. Своя хата буде.

– А те, що на мені іпотека буде, знаєш?

Діма зам’явся.

– Ну… мама щось казала. Але ж вони платитимуть, ні?

Ліза стиснула зуби.

– Дімо, ти розумієш, що це моє життя? Якщо вони не заплатять, я в боргах залишусь. А ти там житимеш!

– Що ти одразу на мене? – Діма насупився. – Я не просив їх робити так. Вони вирішили самі.

Ліза хотіла кричати, але стрималася.

– А ти хоч раз сказав, що тобі не треба? Чи тобі зручно, що за тебе все вирішують?

Діма мовчав, пихкаючи вейпом. Ліза пішла, відчуваючи, що нічого не досягла.

Щойно вона дісталася додому, як зателефонувала Ольга Іванівна, вся в сльозах.

– Лізо, приїжджай терміново! В нас біда!

Ліза примчала. На кухні сиділа мама, поряд – Сергій Павлович із похмурим обличчям. На столі лежали документи.

– Що трапилося? – Запитала Ліза.

Ольга Іванівна схлипнула.

– Діма… він у борги вліз. Мікропозики взяв, уявляєш? Тепер колектори дзвонять!

Ліза ахнула.

– Скільки він винен?

Сергій Павлович буркнув:

– Сто тисяч. І відсотки капають.

Ліза зрозуміла, що це змінює все. Батьки розраховували на її іпотеку, але тепер їхні гроші підуть на борги Діми. А вона? Вона знов залишилася ні з чим.

Ліза сиділа у своїй орендованій кімнаті, дивлячись у стелю. Телефон мовчав – вона не відповідала на дзвінки батьків.

У голові крутилася розмова з Дімою. Він не просив іпотеку, але й не відмовився. А тепер його борги стали спільною проблемою.

Вранці Ліза наважилася. Вона приїхала до батьків. На кухні пахло млинцями, але ніхто не їв. Ольга Іванівна дивилася у вікно, Сергій Павлович гортав газету. Діма сидів у кімнаті, двері були прочинені.

– Мамо, тату, я вирішила, – почала Ліза. – Іпотеку я не візьму. Це надто ризиковано.

Ольга Іванівна обернулася.

– Лізо, як ти можеш? Ми ж для сім’ї намагаємося!

– Для сім’ї? – Ліза підвищила голос. – А де була сім’я, коли я у вісімнадцять поїхала, бо мені місця вдома не вистачало? Де була сім’я, коли я ночами працювала, щоб за коледж заплатити?

Сергій Павлович кашлянув.

– Лізо, не драматизуй. Ми завжди тобі допомагали.

– Допомагали? – Ліза посміхнулася. – Ви Дімі допомагали! А я завжди була «дорослою», яка «впорається сама». Досить!

Діма вийшов із кімнати.

– Лізо, я не знав, що так вийде, – промимрив він. – Я ці позики… я думав, віддам.

Ліза подивилася на нього.

– Дімо, ти не дитина! Ти знав, що робиш. І тепер це твоя відповідальність!

Ольга Іванівна заплакала.

– Лізо, ти нас кидаєш? Ми ж рідні!

– Я вас не кидаю, – тихо сказала Ліза. – Але я більше не житиму заради ваших планів. Збиратиму на свою квартиру. Я трохи допоможу з боргами. Але не іпотекою.

Сергій Павлович кивнув, уперше за вечір подивившись їй у вічі.

– Гаразд, Лізо. Може, ти й маєш рацію.

Ліза пішла з легким серцем. Вона знала, що сім’я не зміниться за день. Але вперше вона поставила себе на перше місце.

А ввечері, відчинивши ноутбук, вона знайшла листа від начальства: їй запропонували підвищення. Може, мрія про квартиру була ближчою, ніж вона думала. Час покаже. Бо все в її руках…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?