Автор: Віолетта Кіртока
11 місяців Андрій був у n0лоні р0сіян, куди потрапив у травні минулого року біля Лиману. Перше, що він збирається зробити після реабілітації, – одружитися з дівчиною, з якою зустрічається вісім років. До цього весілля двічі зривалося.
“Зі щитом! Після 340 днів Андрій Мерчук, солдат-гранатометник, мій рідний брат повернувся з р0сійського п0лону! В боях за Лиман навесні минулого року він зник безвісти. Зараз я вже знаю його історію і наскільки гідно він повівся в бою. Його фото облетіло багато ЗМІ, але одиниці знали, хто цей козак, за що всім і дякую, що тримали таємницю, яка могла йому зашкодити, і за молитви і підтримку сім’ї!” – такий пост 27 квітня написав старший брат Андрія, керівник патрульної поліції міста Рівне Сергій Мерчук. Далі він дякував керівництву патрульної поліції України Олексію Білошицькому та Євгенію Жукову, які зробили багато, щоб Андрій повернувся. Хоча сам Андрій не служить в поліції, обидва його брати – старший Сергій і близнюк Григорій – давно вже обрали цей шлях. Більше того, дівчина Андрія також патрульна поліцейська!
Про те, як Андрій потрапив у полон, де і що з ним відбувалося 11 місяців, про що думав кожного дня і про бій, в якому йому вдалося підбити р0сійську броньовану техніку, – про все ми поговорили на Полтавщині, де зараз перебуває на реабілітації військовополонений. Те, що проходять наші полонені, – жах і біль. Тому кожного потрібно повернути додому якомога скоріше. Щоб це розуміти, важливо збирати свідчення тих, хто повернувся додому. Але при цьому ми маємо зразу попередити: ворог також слідкує за тим, що говорять ті, хто повернувся з полону. І розповіді про знущання, побиття та тортури обертаються ще більшими випробуваннями для тих, хто залишається в заручниках росіян. Тому ми досить обережно торкнемося того, що відбувається за російськими ґратами, щоб не зашкодити побратимами Андрія…
“КУЛЯ ПРИЛЕТІЛА У КАСКУ – СТИРЧАЛА З НЕЇ”
– 24 лютого 2022 року почалася війна. Я одразу поїхав у військкомат, віддав свій військовий квиток і почув: “Ми подзвонимо”… А я туди їздив кожного дня. 1 березня приїхав, кажу: “Скільки я можу їздити?!” – “Добре, сьогодні поїдеш”. Коли нас опитували, я сказав, що служив у 2014 році, був гранатометником. Ми не знали, куди саме нас відправлять – погрузили в автобуси і кудись повезли. Їдемо по Луцьку – і опа – приїхали. Класно, я вдома буду. Поселили нас в гуртожиток, пізніше повідомили, що ми в теробороні, 2-ий стрілецький батальйон, я потрапив у 1-шу роту. Почали нас навчати. Але ми просилися: “Відправляйте нас на ві*йну, що ми тута забули!” – “Встигнете”. Я все це розумів, бо воював з 2014 року… Нам говорили, що дадуть нове озброєння, але щось ніяк. “Ви будете вдома, тероборона захищатиме Луцьк, все буде добре…”, – так тривало місяць. Багато хлопців хотіли перевестися, казали: “В країні таке робиться, а ми відсиджуємося, не можемо на ві*ну попасти”. Я їм говорив: “Хлопці, прийде та хвилина, той час, коли всі поїдемо, ви за це не переживайте. Це вій*на, ми потрібні”. А в травні нам сказали: “Збирайтеся, будемо відправлятися”. 16 травня погрузилися в автобуси, потім в ешелон і – на Схід. Але в Слов’янськ не доїхали, почався обстріл, ми повернули в ліс і там заночували. Дали команду там перебувати, звідти нас потрохи мали вивозити на передову. Ніхто не знав, куди саме, нам не говорили – заради нашої безпеки. Ми перебували в лісі, земляночки покопали, бо до нас прилітало трошечки… трошечки добре прилітало. Хлопців потроху забирали. Десь 17 чи 19 числа так само і мене повезли в Лиман.
– Тебе ж не одного забрали?
– Звичайно, ні. Нас партіями возили зранку або вночі. Вдень не можна було заїхати через постійні мінометні обстріли. Мене з хлопцями мого відділення завезли спочатку в церкву, потім на ферму. Там нас залишили і сказали, що пізніше приїдуть і заберуть на позиції. Ми чекали до ранку, вранці нас забрали на позицію. Перші дні для хлопців були дуже важкими. Вони не розуміли, що до чого. На позицію ми пішли вранці пішки. Ферма була розбита, мертві корови валялися. Нас привели до якоїсь будівлі. Перекриття було тонке. Я знав: якщо туди попаде, то нас, вісім-десять чоловік, точно не стане.
– Облаштованих позицій не було?
– Ми мали самі собі зробити позиції, але те місце було, як чорна ворона на білому листку. Поле пшениці, а посередині нам наказали окопи робити – це нереально було. Почали копати – почали летіти міни. Я сказав, що треба копати біля тієї будівлі, де ми були: “Хлопці, ми там почнемо копати, хай щось там літає, нас не так буде видно”. Я з одним другом, він так само служив, був в АТО, побігали по фермі, роздивилися, що до чого. Ми копали постійно. Але… Зранку 23 травня, десь о четвертій, почався потужний мінометний обстріл, стріляли з чого хочеш, піднімався вертоліт, все нищили. Я точно знав: буде наступ, бо в 2014-15 роках так само було – якщо постійно криють, точно буде наступ. Так і сталося.
Хлопці перебували в будівлі, а я – в окопчику, який ми рили. Кажу: “Хлопці, я буду зверху, буду спостерігати”. Нас крили-крили-крили, не було секунди, щоб не було якогось обстрілу. Хвилина – і перестали. Хлопці до мене підбігли, я дивлюсь: танки, “бехи” йдуть. “Ого, – думаю, – зараз щось буде!” Ми туди-сюди – а вони вже у нас позаду. Підбігає мій помічник з РПГ, я раз бабахнув – є! Другий раз не вийшло.
– Що значить “є”? Куди поцілив?
– В передок БМП! Там були “двійка” і “п’ятірка”, я поцілив у “двійку” – вибрав її, бо вона скоріша. А в “п’ятірку” не вийшло, вона розвернулася. Вони нас побачили – і з танка бабахнули. Мене відкинуло. Я нічого не чую, хлопці щось кричать, кудись біжать, я біжу за ними.
– Тобто, ти встав і зміг побігти?
– Так. А далі сталося, як у фільмі. Я завжди дивувався: як так може людина бігти, по ній стріляють, але не влучають? Це реально. Танки б’ють, БМП б’ють – і нікого не зачіпає. Лише у одного хлопця уламок поцілив у руку, прошив наскрізь. Нам від своєї позиції треба було відбігти до ферми, бо ми були на відкритій місцевості, нас добре бачили. Ми бігли, і тут – я лежу і не розумію, чого лежу. Удар був у голову, я не міг зміркувати, що сталося, але ж наче цілий. Куля прилетіла у каску, стирчала у ній… Значить, живий. Поповз. Підповзають до мене п’ятеро хлопців, один кричить, з руки кров цвиркає. Я взяв джгута, почав його накладати. Тільки перев’язав, чую: говорять, і це не наші. “Хлопці, – кажу, – лежимо”. Підходять до нас російські, кажуть: “Зброю набік. Руки за голову, піднімайтесь”. Ми з хлопцями піднялись. Я в шоці був – стільки техніки одразу не бачив. Навколо стояло більше 20 БМП, танки. Думаю: “А нас тільки шестеро! Стільки техніки – на кого женете ту техніку?” Солдат російських, може, чоловік сто, може – 150. Ой-ой-ой!
Коли лежав у тій ямці написав рідним, що люблю я їх, бо я вже неживий… Секунда-друга мені лишилися… Може, трошки легше стане, подумав…
– Кому написав?
– Коханій. “Я люблю тебе, і рідних дуже сильно люблю”. Після цього мені на душі легко стало. Був упевнений, що це моя остання хвилина. Вважав, що вже неживий. Збоку від мене лежав гранатомет, присипаний землею. Зараз спитають, хто гранатометник, – і я точно неживий… Жалкував, що мало повоював.
“ЯКЕ Ж СЬОГОДНІ ЧИСЛО, ЩОБ ЗАПАМ’ЯТАТИ ДЕНЬ, КОЛИ Я ЗАГИНУВ?”
-Нам зв’язали руки скотчем, кинули на БМП, відвезли десь недалеко, – продовжує Андрій. – Там нас вже чекав полковник контррозвідки, як він говорив. Почали роздягнули, трошки пом’яли. Мені з приклада бабахнули, я полежав трошки, помріяв: скоріше б все закінчилося… Почали питати, хто звідки. Тільки запитали – їхні трупи почали звозити. Я дивився на те і думав: їх стає менше, а нашим – легше.
Полковник почав нас допитувати… Викликав ще одну машину: “Їх треба відвезти”. Нас знову пов’язали, погрузили, відвезли в якесь село. Підійшли р0сійські солдати: “Будемо вас допитувати”. Почали по одному водити. Двох відвели, мене повели третього. “О, – кажуть, – це хохол. Говори по-російськи”. Кажу: “Добре, буду говорити по-російськи”. Але у мене це не виходить, не можу. Він приставив пістолет мені до ноги: “Зараз коліно прострелю”. Але до нього подзвонили і сказали відвезти нас ще далі. Нас знову погрузили… Руки, ноги, очі перемотані. Знову почався допит. Мене знову той полковник розпитував: “Звідки, кого знаєш, де ваше командування?” Кажу: “Ви, може, краще знаєте. Я тільки вчора сюди під’їхав, взагалі нічого не знаю”. – “Ви Лиман добре знаєте”. – “Нічого я не знаю”. – “Де ваше командування – в церкві?” Кажу: “В якій церкві? Що ви від мене хочете?”
На фото: На цьому скріні – полонені українці. Андрія Мерчука якраз обшукують
Потім ще полонених хлопців підвезли з нашої роти, їх взяли з церкви (вони потім нам сказали, що там перебували), ще 20 чоловік. Їх теж допитали. Потім приїхала машина, нас погрузили і довго кудись везли. Потім я дізнався від хлопців, що це був Сєвєродонецьк, СІЗО. Нас почали перевіряти, знімали на відео… Ми там перебували три чи чотири дні, раз на день приносили по дві ложки борщу… Ми не знали, що буде далі, але добре було, що ми разом були. Я радий був, що хлопці живі. І наш капітан, молодець, теж радий був всіх бачити.
– Всіх вже обміняли?
– Дуже багато ще залишилося в полоні. З нашого батальйону обміняли шість чоловік, а ще більше двадцяти – там.
…Якогось дня відкривається камера, нас виводять. Очі, руки, ноги поперев’язували скотчем, покидали 40 чоловік в одну машину, як картоплю. Завезли у Воронезьку область в наметове містечко, розподілили по наметах. Знову почалися допити. Мене повели… Кажу зразу: “Розкажу так, як є”. “Хто ти такий?” – “Мерчук Андрій Юрійович. Брат – Мерчук Григорій Юрійович. Брат – Мерчук Сергій Юрійович”. Вони щось поклацали: “Мерчук Сергій Юрійович?” – у них лице помінялося. “Наш клієнт”, – один сказав.
– Що вони хотіли, щоб ти їм розповів?
– Я досі не розумію, чого вони хотіли. “Хто такий Мерчук Сергій?” – “Мій брат”. – “Він – “Правий сектор”. Кажу: “Не знаю я, який він “Правий сект0р”. – “Він з “Аз0ву”. – “Не знаю я, з якого він “Азову!” – “Ти також був у “Правому секторі”?” – “Ні, не був”. – “Твій брат з “Азову”, він мирних жителів в6иває!” Декілька разів мене водили на розстріл. Я навіть думав: “Яке ж сьогодні число, щоб запам’ятати, коли я загинув?” Це було перше червня. Але стріляли повз… “Ого, – кожного разу думав, – я живучий!” “Ти мусиш усе розказати!” Кажу: “Хлопці, я все розказую. Я працював в охороні – який там “Правий сектор”? Я з братом взагалі не хотів говорити. Він чимось займався, а я працював на будівництві, потім в охорону пішов. Що ви від мене хочете?” – “Все, ведіть його!”. “Ого, – думаю, – я вижив!” В камері навіть трошки поплакав. А до того навіть сльозу не пустив! Налаштовував себе: стріляйте, я сльозу не пущу!
Третього червня нам повідомили, що кудись перевезуть. Думав, може, на обмін? Я не знав, що таке полон. Вважав, що з війни або додому повернусь, або загину. Краще б я загинув…
Знову нас погрузили в машини, кудись везуть. Хлопці кажуть: “На обмін!” Навряд, подумав. Зашвидко… Довго нас везли, ніхто не знав, куди. Чую: собаки гавкають, кудись привезли. Почали порціями виводити. Відвели до слідчого, почали щось питати. Я зрозумів, що треба дуже добре думати, що говориш, дуже добре думати. Кажу, що у 2012 році пішов служити строкову, нас відправили у Сімферополь, у внутрішні війська. Відслужив рік, прийшов додому. Питали мене, чи був на Майдані. Кажу: “Ні, я тільки повернувся додому, хотілося до дівчат, працювати”. Хоча я на Майдані трошки побув. Та нащо їм це знати? Я вже розумів, що не треба все говорити. “Ти воював?” – “Та яке “воював”?! Я гроші заробляв. У 2014 році поїхав в Білорусь, гроші заробив”. – “Так ві*йна почалася”. – “Почалася, то що? Війна війною, а хотілося гроші заробити”. Не сказав, що я “атошнік”, бо як дізнаються про це, точно додому не попаду, а хочеться ще трошки пожити… Вони записали, що в 2014-15 роках я працював, що їздив за кордон – на місяць поїду, а далі – будівництво. Попався якийсь нормальний їхній слідчий, все позаписував.
Знову вивели. Поставили на розтяжку, кажуть: “Цей вже вільний”. Думаю: “Ого, живий ще поки…” Повели, помили, постригли, закинули в камеру. Думаю: “Що тут робити?” В камері вісім ліжок. Проходить хвилин 20 – дали їсти. Думаю: “Ще й погодували!” Якийсь горох дали, дві ложки. Пройшло години півтори – почали в камеру заводити наших хлопців. Нас була повна камера, вісім чоловік. О десятій годині відбій, зранку о шостій підйом…
“НАС ПРИМУСИЛИ ВЧИТИ ГІМН Р0СІЇ, ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ, КАТЮШУ І ПІСНІ ГАЗМАНОВА. ТАК Я ЇХ І НЕ ЗНАЮ”
– Все літо ти був у камері на вісім чоловік?
– Так. Постійно нас було вісім. Двох чоловік забрали в липні, ми думали – на обмін. Потім з ними зустрілися, їх перевели в друге СІЗО. Ціле літо ми сонця не бачили. Їсти давали – картопля, картопля, картопля, паростки такі величезні…
– А що робили протягом дня?
– Нам можна було сидіти. Ходити не можна – сидиш або стоїш. Навіть присісти не дозволяли, як і займатися спортом. Як побачать – кричать…
Одних хлопців забрали 20 вересня. Ми думали, на обмін. 29 вересня мені кажуть: “Мерчук, збирай речі”. Які там речі – матрац згорнув, взяв кружку. Повели, перевдягнули в українську форму. Думаю: “Точно обмін!” Перевдягнули 35 чоловік, погрузили в машину, кудись везуть. Деякі хлопці раділи, а у мене було погане відчуття, дуже погане. Думаю: “Це не кінець”. Так, це був не кінець. 29 вересня нас, 35 чоловік, привезли із Старого Осколу в Олексіївку Бєлгородської області. Там вони любили кожного дня потроху нас шокером “заряджати”. Ніколи цього не забуду… У мене все тіло в ранах від нього.
Тут знову все спочатку почалося. Допити… Ми так зрозуміли, що наші справи позакривали, а тут почали свої. Добре, нам там книги давали – тоді хоч якийсь час не думаєш.
– Які саме книги?
– Про ві*йну, завжди про ві*йну. І р0сія завжди перемагає… А ще нас примушували вчити пісні. Найперше – гімн росії, далі – “День перемоги” і “Катюша”. Це три пісні, які ти обов’язково мусиш знати. Не знаєш – тебе будуть зранку, в обід, кожної хвилини бити. Мусили всі вчити. А я ще й досі не знаю. В Олексіїівці додалися ще й пісні Газманова. Це такі дурні пісні, вибачте! Як у людини може отаке в голові робитися, щоб такі пісні писати? Це неможливо! Наші українські – найпрекрасніші пісні, які можуть бути! А це – щось… Мені так смішно було слухати того Газманова…
– В Олексіївці вас примусили працювати…
– Прийшла якось адміністрація, кажуть: “У нас до вас є пропозиція – ходити на роботу. По бажанню”. Деякі хлопці схотіли, кажуть: час буде швидше проходити. Я теж потім ходив.
– А що за робота?
– Шили щось. Сказали: робота по бажанню. Пішло чоловік 20 хлопців. Сказали: інші залишаться в бараках, дадуть книжки, будете читати. Так і було. Десь тиждень їх поводили. Потім до нас залетів “Беркут”, посадили нас навпочепки, руки за голову. Кажуть: у вас таке цілими днями буде, ви ж не працюєте. Ми зрозуміли: вони хотіли, щоб ми всі працювали. Два тижні ми так посиділи – ніг і рук не відчуваєш, все німіє. Кличуть на допит – ти встати не можеш, падаєш, руки-ноги віднімає. Ми всі стали ходити до роботи. Нам пообіцяли: “Будемо давати цукерки, ви ж працюєте”. Були цукерки: за два тижні по дві “барбариски”…
“НАЙБІЛЬШЕ ХОТІВ ПОДИХАТИ СВІЖИМ ПОВІТРЯМ”
– Ви отримували якісь новини, що тут робиться, що Харківщину визволили?
– Так, нам хтось казав, що Харківщину визволили. А по їхніх новинах: “Ну все, ми до Києва дійшли! Ще трохи – і Захід буде наш…” Вони неправдиву інформацію завжди давали: “Вся Україна скоро буде наша…” Ми їм не вірили. В другому СІЗО новини були більш детальніші. Почули, як в p0сії оголосили мобілізацію – думаю: “У них повна дупа, щось погане робиться, наші хлопці – молодці!” Якщо у них мобілізація, то в них погано, а це нам добре. І там ми почули, що Харківщину відбили. Хлопці дуже раді були, у нас було багато людей з Харкова.
– Наскільки ти вірив, що тебе поміняють?
– Спочатку вірив, що Україна домовляється, скоро поміняють. Але з часом зрозумів, що це повномасштабна ві*йна, можу сидіти, і не місяць, і не другий, і не рік. Я постійно молився Богу, постійно думав про рідних – про кохану, маму, братів. Встаю зранку – і до них наче говорю: я живий, мої рідні, щоб ви знали, я живий. Це мені, напевно, давало віру в те, що я виживу. Майже щодня хотілося, щоб мене вже не було. Чого я все це бачу, чого терплю, чого бачу, як з хлопців 3нущаються? З тебе знущаються – це одне, а з хлопців… Дуже важко дивитися на все це…
– Як забирали на обмін? Коли, в який момент ти зрозумів, що все-таки міняють?
– Мене одного забрали, перевдягнули. Це було 26 квітня. Я думав, що мене кудись переводять, бо дав їм неправдиву інформацію, не сказав, що я “атошнік”, не сказав, що мій брат в поліції… Гадав, що мене везуть на якийсь допит. Не розумів, що мене везуть на обмін, бо нас в бараку було 110, і тільки шість чи сім чоловік поміняли.
– За весь рік?
– За той період, що я там перебував. Начальник колонії, між іншим, родом з Одеси, говорив: “Ми тільки Зміїний міняємо”. Я не розумів, куди мене везуть. Тільки в останні хвилини нам очі розв’язали і сказали: “Хлопці, вас зараз поміняють”. Ось тоді я дізнався, що я все витерпів, я живий…
– Чому тут радів найбільше? За чим найбільше ти не те що скучив, а смак чого, здавалося, забув зовсім?
– Найбільше я хотів подихати свіжим повітрям. Дали яблуко – не хотів його їсти, хотів берегти його вічно, до серця притулити те яблуко, ту шоколадку і тримати біля нього… Хотів їсти, але боявся, чи це можливо…
Я дуже хочу, щоб хлопці повернулися. Там дуже тяжко… Кожен думає про рідних. Я дихаю свіжим повітрям, бачу сонце, бачу небо, рідних. Я знаю, як там хлопцям важко, як там погано. Наша Україна намагається всіх повернути, це дуже потрібно.
– Щось було у тебе в полоні талісманом? Щось залишилося з твоїх речей?
– Так. На Миколая кохана подарувала мені шкарпетки. Я їх майже не знімав. Кохана, це твій такий подарунок для мене… Я ще досі їх надіваю. Напевне, в рамочку поставлю ті шкарпетки… Я навчився шити, зашивав їх обережно, щоб жодної дірочки не було.
– Ти носив чуб. Коли його збрив?
– В той самий день, як почалася повномасштабна вій*на.
– У вас трьох були чуби?
– Ні. Тільки у старшого брата, у Сергія. Я постійно дивився на свого старшого брата, завжди рівнявся на нього. У нього все виходить, він все може! І він мені постійно допомагає. Я тільки слово скажу, а він: “Що тобі потрібно?” Це сама велика людина, яка може бути. Ви просто не уявляєте, який він. Це людина з таким великим серцем! Коли Сергій відпустив чуб, я також захотів мати такий. І почав ростити. Мені було шкода його збривати, але я розумів, чому це роблю. Сказав коханій: “Сонце, потрібно зістригти його, бо я піду на війну”. Я розумів, що загину, але їй цього не говорив. Я не хотів, щоб якийсь російський солдат тягнув мене за чуба, як вони це вміють. Через те залишив його вдома.
Він і притягнув мене на Україну. Притягнув! Це діє. Я в Україні. Я живий, вижив.
А ще… У 2015 році Сергій подарував мені каску. Я її беріг. Того року на Великдень ми пішли святити паску, яєчка – положили все в каску. Вона мені життя і врятувала…
– Це в неї прилетіла куля?
– Так, саме в ту каску.
– Ти вже на волі, вдома. Як швидко загоюються всі рани? Ти сказав, що тобі сниться п0лон – наскільки важко від всього цього відходити?
– Так, мені постійно сниться той жах, це дуже важко… Я на волі, я в Україні, радію. Але ще й досі в це не вірю. Досі не можу дивитися людям в очі. Нас всіх примушували не піднімати голову, відводити погляд, руки тримати за спиною. У нас в бараку був цивільний з Харкова, йому 74 роки! З Америки один був, це в Старому Осколі. Мені хлопці розказували: у нього було багато грошей, долари і гривні. Долари вони, зрозуміло, забрали, сказали: “Ти співпрацюєш з американцями”. Говорили: “Це Зеленський винен, Київ і Америка. Це не ми”.
Тіло заживе, напевне, я думаю. А в душі все це залишиться назавжди…
– Що зробиш першою справою, коли повернешся додому після реабілітації?
– Маму хочу обійняти. І, напевно, зразу одружуся. На третій раз це має статися! Перший раз, 2020 року, в січні ми з коханою замовили кафе, а за декілька днів у неї помер батько. Всі казали: “Тато тебе зрозуміє, не відмовляйтеся від одруження”. Ми змирилися. Проходить днів двадцять – машина збиває насмерть дружину мого брата-близнюка, коли вони разом переходили дорогу. Після цього ми скасували весілля.
Минуло два роки… У 2022 році кажу: “Сонце, давай таки весілля зробимо” Ми з нею вже вісім років разом. Вона мене чекала у 2014-15 роках. Поїхали, замовили ресторан – хотіли зібрати всіх рідних. Вона сама в сім’ї, я хотів для неї щось прекрасне зробити, хотів побачити її в білому платті. Це буде, це обов’язково буде! Замовили ресторан, запланували дату – і почалася вій*на. Ми нічого не скасували. Кажу: “Прийдемо ми з тобою, моя мама, твоя мама, брати, трохи посидимо і розпишемося”. Але це не сталося…
– На яке число у вас було заплановане весілля?
– На 17 липня 2022 року.
– Ти в п0лоні пам’ятав цю дату?
– Так. В полоні думав: “Якщо виживу, приїду – Настя мене приб’є…” Так що як тільки приїду додому, – одразу одружимося. Ми навіть купили обручки ще в травні, думав: як не відправлять на передову, хоч розпишемося.
– Ну все, тепер маєш це зробити.
– Мушу зробити!
Віолетта Кіртока, Цензор. НЕТ Джерело: https://censor.net/ua/r3420218
