Надія витерла руки об фартух і виглянула у вікно. Ранок був свіжий, трохи вологий після нічного дощу, і пахнув мокрою землею та вітром. Сьогодні була субота — день, коли ніби й можна відпочити, але якось не виходило.

За останні пів року вона звикла жити по-іншому. Самій. Тихо. Без зайвих слів. Без чоловіка, без дорослих дітей, які подалися у місто й тепер рідко дзвонили. І ось — цей хлопчик.

Його знайшли на узбіччі траси, неподалік від автобусної зупинки. Малий сидів у бур’янах, обійнявши старого плюшевого ведмедика, і мовчав. Йому було років п’ять. У селі ніхто не знав, чия то дитина. Дільничний тільки розвів руками: документи — нуль, речей — жменька, імені — не каже. Лише дивиться з-під лоба, ніби старий.

— Може, хтось із міських залишив, — припустила сусідка Галина, — Хіба мало таких зараз… Поїхали з кимось на заробітки, а потім… та хіба розбереш…

Надія тоді мовчки поставила перед хлопчиком миску з кашею. Той спочатку не зрушив з місця, але потім поволі підійшов і став їсти. Не поспішав, їв мовчки, дивився на неї ніби з подякою, але без усмішки.

— Як тебе звати? — спробувала вона лагідно.

Хлопчик знизав плечима.

— Я можу тебе називати Артем? Подобається таке ім’я?

Він не відповів. Але наступного ранку, коли вона покликала його: «Артемчику, снідати!», — він прийшов. І вже не з ведмедем, а з дерев’яною іграшковою машинкою, яку знайшов у старому сараї.

Так вони й жили. Вона не питала — він не розповідав. Кожен мав свою тишу. Але в цій тиші народжувалося щось нове — спокійне, справжнє, хоч і болюче. Її серце, виснажене роками, тріщинами в родині, самотніми вечорами, починало оживати. Іноді вона ловила себе на думці, що чекає від хлопчика усмішки більше, ніж листа від власного сина.

— Бабусю, а в тебе є хтось рідний? — якось тихо спитав Артем, коли вони поливали грядки.

Надія зупинилася. Грудка підкотилась до горла.

— Є… Але вони далеко. Дуже далеко, синку.

— А я можу бути тобі трохи рідним?

Вона сіла на лавку і обняла його. Він тремтів. Не від холоду. Від страху, що знову залишиться сам. А вона — від того, що знову когось втратить.

Увечері подзвонив дільничний: знайшли матір. У місті. В лікарні. Впала з висоти. Жива. Хлопчика шукає.

Надія довго стояла біля вікна. За вікном сіріло, і ластівки літали якось надто низько.

Наступного дня Артема забрали. Він не плакав. Тільки на прощання прошепотів:

— Якщо мама знову загубиться… я знайду тебе, добре?

Вона кивнула. Не могла говорити — слова зраджували, як часто це буває у важливі хвилини. А потім лишилась сама. Знову.

Тільки цього разу — з теплом.

Увечері хтось постукав. Вона відкрила — і побачила свого сина. Рідного. З валізою.

— Мамо, я… якщо ще не пізно, можна я трохи поживу тут?

Надія довго дивилася на нього. Наче бачила вперше. І знову — ця грудка в горлі, але вже не від болю, а від чогось світлого. Вона тільки відступила вбік і сказала:

— Заходь. У нас якраз на вечерю борщ ще гарячий…

І в ту мить Надія зрозуміла — життя завжди дає шанс. Навіть коли здається, що все втрачено.