Субота, 7 ранку… Від сну мене відірвав телефонний дзвінок сестри Миросі. Я одразу відчувала – трапилося якесь лихо.
Я хутчіше підірвалася на ноги, навіть не снідала та не чистила зуби. Одягла перше, що під руку попалося – розтягнутий гольф та чорні джинси, накинула пальто (хоча надворі було досить прохолодно) та викликала таксі до вокзалу.
Про всякий випадок взяла з коробки у шафі 10 тисяч гривень – заначка на “чорний” день.
На щастя, якраз прибув потяг до мого села. Купила на вокалі чай та булочку, адже живіт вже “буркотів” від голоду. Всю дорогу до бабусиної хати думала тільки про одне – чому вона любила Миросю більше за мене?
Баба Ніна виховувала нас самотужки. Дідуся давно не стало, ще до нашого народження. А батьки поїхали закордон до Польщі, часто пересилали нам гроші та різні подарунки. Обіцяли приїхати на новий Рік. Але досі зі сльозами на очах згадую ранок 31 грудня.
Сталася велика аварія, водій автобуса не впорався з керуванням. На жаль, батьків не стало ще до приїзду швидкої допомоги.
І от здавалося, що ми двійнятка, Мирося старша за мене на 3 хвилини. Але бабуся чомусь завжди любила її більше. Шила їй нові гарні сукні, а мені просто зашивала дірки. Якщо Мирося отримає двійку – то нічого, зможе виправити, ще й репетиторів наймали. А я стояла на гречці через те, що зробила одну помилку у прикладі чи забула рядочок віршика.
І так було завжди. Навіть у фінансовому плані бабуся Ніна давала сестрі гроші на косметику, телефон, ноутбук, дискотеки.
– Бабусю, можна мені 50 гривень? Я хочу купити собі спідницю, адже ця вже така стара та поношена.
– Ще чого? Я тобі ці гроші не малюю, йди сама заробляй!
Все літо перед вступом до університету я працювала у сусідів. Наприклад, допомагала старенькій бабусі Галі з городом, випасала корів чи кіз, шила своїм однокласницям різні хустини, а щосуботи їздила у місто на базар – торгувати продуктами. На щастя, цих грошей вистачило на оплату навчання. Добре, що кімнату у гуртожитку мені дали.
Мирося вирішила залишитися у селі. Здавалося, що вона просто не хотіла виходити зі своєї зони комфорту та трималася бабусиної спідниці. Закінчила курси манікюру, ходила по сусідах. Але то не були серйозні гроші.
На моє весілля з чоловіком Петром вони не приїхали. Обійшлася привітанням через смс. Я вже не гналася за їх любов’ю, адже у мене була власна родина. Ще й свекри тепло прийняли, запрошували у гості, ми багато відпочивали разом.
Одного дня до мене подзвонила бабуся:
– Позич Мирославі тисячу доларів на машину, бо їй треба, а кредит не дають.
– Бабусю, але я не можу.
– От ти змія така! Для рідної сестрички шкода?
Від спогадів мене відірвав голос провідниці:
– Ваш квиточок.
– Ось, до кінцевої. Але я вийду зараз.
– Гаразд, це 3 зупинка від міста, ми ще до села не доїхали. Станція Боровичі.
Я взяла сумку та вийшла геть. Ні, я не хочу їхати до села. А хто мене там чекає? Тільки Мирося, але я знаю, що їй треба – гроші. Щоб я оплатила всю цю траурну процесію.
Хтось зараз скаже “про покійника або добре, або нічого”. Але ви знаєте продовження такої фрази?
Так от, моє зізнання – не вважаю, що у селі залишилися рідні люди. Все життя я росла сама по собі, а від бабусі та Миросі чула тільки негатив. Тому не буду до них їхати.
Сіла на рейсовий автобус та поїхала додому. Звісно, що Мирося зривала телефон дзвінками, але я не підіймала слухавку.
Дівчина вчинила правильно? Чому ви так вважаєте? Це гріх?
