Тепер я не живу сама. Забрала до себе з села стареньку маму. Без зволікань. Довго не вмовляючи. Це було спонтанне рішення.
В пакеті – колготки, нічна сорочка капці і чашка з надписом: “Найкращій бабусі” від моїх дітей. Пакет мама збирала сама. Взяла найцінніше.
У моєму домі з’явилась сива жіночка. Худенька. З фірмовою зачіскою – гулькою на голові. В теплих колготках і довгому платті. Вона повільно човгає по коридору, тримаючись руками за стіни. Зупиняється коло дверей і високо підіймає ноги, коли переступає невидимий поріг (у її домі вони були високі, можливо, звичка).
Тихенько бубнить собі під ніс щось, ніби спілкується з людьми. Соромиться і багато спить. Крадькома їсть шоколадку, яку я залишаю у її кімнаті на столі. Коли п’є чай, чашку тримає двома руками, однією – боїться, що не втримає.
Тут я і помітила, яка вона старенька стала… Відпустила усю свою відповідальність і довірилась мені. Вона щаслива, коли бачить мене. Тому я стараюсь проводити якомога більше часу біля неї.
Що я відчуваю? Спершу я жахалась. Мені було незвично. Моя мама завжди була самостійна. І навіть після батькової смерті. Вона все тримала на собі. Вона робила те, що їй хотілося. Чи не вперше в житті. Жила для себе. І не потребувала допомоги.
Все зруйнував клятий вірус! Хвороба, яка зломала мою маму і зрушила її психіку. Вона вже не могла бути такою ж незалежною. Вона багато чого забувала і не могла сама за собою доглядати…
Я прекрасно розумію, яким шляхом ми ідемо. Бог дозволив мені супроводжувати матір на заході її життя. І я щаслива, що можу бути поруч з нею…
А ви б забрали матір і змогли б за нею доглядати?
Читайте найкращі пости у Facebook —
натисніть «Подобається»
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
