Коли розпочалась вій*на ми усією сім’єю вирішили їхати з рідного міста на Донеччині. Не можу передати, як важко нам було. Залишити усе – друзів, знайомих, дорогий нам будинок, город…
Ми не знали, куди податися. Та раптом знайомі розповіли, що досить гарно влаштувалися на Франківщині. Тож ми поїхали до них. Спочатку нас поселили у приміщенні дитячого садочку. Це було важко, адже в одній кімнаті доводилося тулитися одразу кільком сім’ям. Та нас щодня годували смачними обідами. Ми отримували гарну допомогу від волонтерів.
За кілька тижнів мій чоловік знайшов невеличкий будинок на околиці. Його власники дозволили нам там залишитися. Умови були жахливі – ані води, ані каналізації. Кілька тижнів облаштовували все, і лишень тоді привезли дітей.
Наприкінці літа ми вирішили, що дітей краще віддати в тутешню школу. Адже в навчанні вони й без того відстали. У мене син в сьомому класі, а донька – в третьому.
Ми знайшли школу та оформили всі документи. 1 вересня діти пішли на навчання.
Спочатку я не звертала уваги, та згодом помітила, що син щодня повертався додому пригнічений. Я розуміла, що йому досить важко, він втратив друзів і має пристосовуватися в новому колективі. Та як я не розпитувала – він нічого не пояснював.
Одного дня син повернувся додому з синцем на обличчі.
– Нікіта, що сталося?
– Мене по6или однокласники.
– За що? Ти когось образив.
– За р0сійську. Кажуть, що я сеnараtuст і зрадник. Щоб їхав в p0сію.
Усе це мене страшенно обурило. Наступного дня до школи я пішла разом із сином. Відразу ж вирішила поговорити з його новою класною керівничкою.
– Як ви таке дозволяєте? Невже не розумієте, що в дитини травма. Він має право спілкуватися тією мовою, якою хоче!
– То нехай краще англійською говорить!
– Що? Я буду скаржитися і вас звільнять!
– Ну-ну. Ваш синок – наха6а. Він насміхається з інших дітей. Каже, що вони селюки, бо українською говорять. А самий принципово й слова не каже рідною мовою. Як ви виховуєте дитину? В країні вій*на, а він так поводиться.
– Нікіту я забираю. Ваша школа токсична. Я буду скаржитися до міністерства!
– Вперед!
Я забрала сина додому. Краще сама його вчитиму. Не розумію, як таким вчителям дозволяють працювати. Але схоже, що в тутешніх школах усі такі. Як на мене, зараз, коли вій*на триває, люди мають розуміти, що всі ми вільні та маємо право спілкуватися, як хочемо. Чи не за демократію зараз воюють? Як гадаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.
Напишіть нам в коментарях у Facebook!
