На початку широкомасштабного вторгнення до України з-за кордону повернулися десятки тисяч добровольців, щоб стати на захист країни. В той час, коли деякі чоловіки намагалися перетнути західний кордон в багажниках авто, бебі-боксах, вплав, та навіть вбиравшись у жіноче, добровольці з-за кордону відправлялись на найгарячіші ділянки фронту, часто навіть не маючи ніякого бойового досвіду. Один з таких героїв — 26-річний волинянин Роман Гримайло. Які внутрішні переконання змусили Романа зробити справжній чоловічий вчинок, далі у нашій історії.
«Моя Батьківщина Україна, а не Польща»
До початку великої війни Роман Гримайло жив у сусідній Польщі, мав стабільну роботу, дохід і налагоджене життя.
«На момент широкомасштабного вторгнення я вже проживав чотири роки в Польщі, працював там. Але влітку планував поїхати у відпустку в Україну. 24 лютого я мав виходити на роботу. Зранку зателефонував друг, розбудив мене та сказав, що в Україну у відпустку мені вже не вдасться поїхати — почалася війна. Я не повірив, однак включив новини і побачив все сам», — пригадує Роман.
Чоловік зізнається, що був шокований, але не здивувався великій навалі рашистів з московського болота.
«Ще з 2014 року стало зрозуміло, що рано чи пізно велика вій*на може статись. Був вражений лише, що можна от так просто бомбити міста і цивільне населення», — каже Роман.
Тоді хлопець твердо вирішив — треба повертатись в Україну.
«Я все добре обдумав і прийняв зважене рішення. Все ж таки моя Батьківщина Україна, а не Польща. Крім того, всі дорогі мені люди і рідні всі в Україні, тому не повернутися і не захистити їх на мою думку було б неправильно. Відсиджуватись в Польщі було б неправильно», — запевняє Гримайло.
Друзі та рідні поставились до рішення героя неоднозначно, адже у Романа не було жодного бойового досвіду: чоловік не був раніше у АТО та навіть не служив у армії.
«Якщо чесно, то друзі намагалися відмовити мене. Казали, що я не служив, що мені нема чого робити в збройних силах. Рідні казали куди я йду, навіщо це мені, адже немає ні досвіду нічого. Та я розумів, що є багато людей, які без досвіду пішли до ЗСУ і всьому можливо навчитися. Так я і відповів», — розказує військовий.
В квітні 2022 року Роман все ж повернувся в Україну. Та тут його чекав черговий неприємний «сюрприз».
«У військкоматі спочатку не хотіли мене брати. Казали, що в мене є відстрочка, тому що в мене батько вже служив в армії. Але я наполіг на тому, що я мотивований, що я хочу йти в ЗСУ, і ніяка відстрочка мені не потрібна, я хочу пройти медкомісію, і мене вже не відмовити», — пояснює Роман.
Під натиском добровольця у військкоматі не встояли. Романа мобілізували і відправили на навчання до Великої Британії.
«Нас навчали тактиці, командуванню, обороні, розвідці, як штурмувати правильно міста, ходити в дозори. Загалом всього, що стосується піхоти. Ми вчилися на штурмовиків. Давалася основа, а вже надалі хто має бажання, може від тих основ відштовхуватись і створювати нові тактики, — пригадує військовий. — Британці ставляться до українців з великою повагою. Вони кажуть, що українці дійсно мужній народ і під натиском більших сил вони не відступили, не здалися і воюють за свою свободу. За це дійсно велика повага, тому британці намагаються максимально навчити нас».
«Перша думка: мені все наснилося»
Після повернення з туманного Альбіону Роман Гримайло відправляється на найгарячішу ділянку фронту — Донецький напрямок. Військовий зізнається, що було дуже гаряче.
«У ворога дуже багато артилерії. Сильно бомблять і інколи навіть не має можливості висунути голову з окопів. Та ми тримали оборону, бо відступати ми не могли, бо ж за нами були міста з мирним населенням. А „в@гнерівці“ точно йдуть на штурм під дією якихось препаратів. Бувало так, що когось з них ранять, а він встає і далі йде. Адекватна людина так би не змогла», — розказує чоловік.
Бойові дії для Романа завершились 9 вересня минулого року — день коли військовий отримав серйозне поранення.
«Я заступив на ранок на бойове чергування. Був мінометний обстріл. Ми сиділи в окопах. В момент початку обстрілу я повідомив по рації, що по моїй позиції йде вогонь. Через 5−10 хвилин був виклик на рацію, я піднявся, взяв рацію до рук і в наступний момент зрозумів, що я вже збитий з ніг і закопаний. Я почав відкопуватись, щоб якось вилізти з „нори“, спіймати зв’язок та повідомити, що потрібна допомога медиків і авто для евакуації. Хлопців, що були зі мною на позиції, контузило, але вони швидко зреагували, допомогли мені вибратись і наклали турнікети. Міни продовжували падати на позиції, але в той момент якось ніхто не думав щоб сховатись. Я вже розумів, що кінцівки мені не врятують і ампутації не уникнути. Коли мене винесли з окопів та поклали в авто, я вже втратив свідомість», — пригадує герой.
До тями Роман прийшов тільки у лікарні в Дніпрі, коли чоловіка вже прооперували та ампутували ноги.
«Перша думка була, що мені це все наснилось. Але я озирнувся навкруги, подивився на ноги і зрозумів, що це все-таки не сон», — пояснює військовий.
Осягнути нову реальність, за словами Романа, було, звісно важко.
«Так, було трохи тяжко, та я розумів, що життя на цьому не спиняється і мені немає сенсу занепадати духом, адже якщо рідні побачать, що я втратив жагу до життя, то їм буде ще важче. Я не мав права здатись. Та і розумів, що рано чи пізно я стану на протези і все буде добре», — каже чоловік.
Так і сталося. На щастя лікарям вдалося врятувати Роману коліна, що спростило подальше протезування і реабілітацію.
«По суті я ще й досі вчусь ходити на протезах. Ходити по рівній поверхні це одне, а от вийти на вулицю, де підйоми та спуски, це вже набагато важче: багато залежить від того, як виставити стопу, як відрегулювати протези, адже якщо зробити це все неправильно, то можна впасти», — пояснює герой.
«У нас дуже велика мотивація йти до кінця і стояти навіть до останньої краплі крові»
Про свій вибір повернутися до України в скрутний для країни час чоловік не жалкує, бо не сумнівається у перемозі.
«Ми згуртовані і ми звикли до свободи, ще з часів козаків. Крім того, ми на своїй землі і захищаємо дорогих нам людей, щоб наші рідні не боялися, а не йдемо у чужу країну вбивати. У нас дуже велика мотивація йти до кінця і стояти навіть до останньої краплі крові. Кожен військовий пожертвує собою, якщо зможе врятувати людину. Жертовність — дуже велика сила. А народ який йде до нас, навіть людьми не можна назвати, бо вони просто йдуть в6ивати і гра6увати», — резюмував військовий.
