Одного разу я йшла з обіду на роботу і побачила школярку років дев’яти, яка понуро брела по вулиці і гірко плакала, роняючи великі сльози на фіолетову куртку. Люди проходили мимо, тому що думали, що дівчинка плаче через який-небудь двійки або подібної нісенітниці. Я теж пройшла мимо, але щось змусило мене повернутися і наздогнати її.
– Ти чого плачеш? – питаю.
Дівчинка забарилася, але потім все ж відповіла:
– У нас уроки раніше закінчилися, два англійських скасували. Мама на роботі, а бабуся кудись пішла, вдома нікого немає, я не знаю, що робити. Треба зателефонувати мамі, а у мене немає грошей на рахунку.
– І ти з-за цього плачеш?
— Ну, так.
– У даєш! Розвела вогкість на порожньому місці. Диктує номер, зараз я твоїй мамі подзвоню.
Набрали маму, поговорили. Та сказала почекати на лавочці біля під’їзду, тому що, бабуся скоро прийде. До кінця розмови з мамою дівчинка висушила сльози і навіть посміхалася.
На прощання я сказала їй, що у світі є дуже мало речей, з-за яких дійсно варто засмучуватися. І якщо наступного разу їй знадобиться допомога, нехай не плаче, а звернеться до якої-небудь симпатичною дівчині на вулиці, на зразок мене!
Мораль цієї історії така: іноді, щоб допомогти людині, що не потрібно робити якихось серйозних зусиль. Особливо це стосується дітей, тому що вони недосвідчені в цьому світі, і часто приймають дрібну неприємність за велику біду. І навіть якщо дитина дійсно плаче за двійки, просто підійдіть і скажіть, що це не трагедія, просто треба наступного разу підготуватися до уроку краще, і тоді обов’язково буде «відмінно».
Джерело
