Сиджу на кухні і, як завжди, мовчки п’ю чай. На столі було багато брудного посуду, який залишився після сніданку сина і його дівчини.

Ось уже 3 місяці ми тулимося утрьох у моїй 2-кімнатній львівській старенькій квартирі. На кухню зайшов син, налив собі чаю. І, трохи пом’явшись, почав розмову:

– Мамо, знаєш. Ти нам заважаєш. Нам тут самим розвернутися ніде, і ти ще тут. Давай ми тобі квартиру винаймемо? У тебе окреме житло буде, а нам тут просторіше. Ту просто район класний.

Я по дивився на сина. Денис, зрозумівши, про що я запитати, відразу відповів:

– Нам взагалі незручно переїжджати! У нас речей купа. Точніше, у Домініки.

– Добре.

Я переїхала від них за 2 тижні. Домініка особисто знайшла мені квартиру, а я погодилася. Точніше, я не сказала «ні».

А вже за кілька місяців майбутня невістка обробила мого сина. Денис прийшов і сказав:

– Слухай, що ми за тебе платимо оренду? Маєш пенсію, напевно, як моя зарплата. Нам, молодим, завжди є куди гроші витрачати. А тобі на що? На себе ти не особливо витрачаєш, я ж знаю. Ми ж тобі підібрали не найдорожчу квартиру. Тож з наступного місяця ми більше за тебе не платимо.

Я мовчки кивнула, та й годі.

Ще через місяць Денис прийшов і сказав:

– Мамо, ми не повноцінні господарі цієї квартири, бо ти її власниця. Ти чудово розумієш, що я зараз не потягну покупку своєї. Тому переоформити цю на мене буде від тебе найкращим подарунком на мої 30 років.

– Ну треба так треба. Ти мені зроби копію своїх паспортних даних, я дарчу оформлю у нотаріуса, – відповіла я.

– Правда?! Дякую, мамо. Ми на тиждень їдемо в Карпати, Домініці треба відпочити.

– Їдьте сміливо, я все оформлю. Коли ви повертаєтесь?

– У наступну у п’ятницю.

– Добре, все зроблю.

– Дякую ще раз!

Відразу після відходу сина я набрав давно знайомий номер:

– Алло, Оксано? Упізнала? Так, я. Справа одна є. Мені потрібна твоя допомога.

За тиждень повернулися Денис і Домініка. Підійшли до дверей моєї квартири, яку вже вважали своєю. Побачили двері. Точніше зовсім інші двері. Міцніші, ширші. Я чула їхню розмову, бо була вже в своїй квартирі всередині.

– Це що?

– Звідки я знаю?

– Хто це зробив?

– Точно не я!

– А може, ми просто помилилися?

– Та ну! Це – точно наш поверх. Дивися, наші сусіди.

Я відчинила двері і сказала сину:

– Ти пройди зі мною. Вона хай чекає тут.

– Та як ви смієте! – почала було Домініка, але я закрила двері перед її носом.

Денис пройшов у квартиру. Вирах його обличчя змінювався у мене на очах. Ніде не було навіть натяку на їхні речі. Меблі в квартирі були переставлені. А на кухні висіла картина, яку Домініка зняла, коли я від них переїхала.

– Отже, так, сину. Ваші речі в моїй орендованій квартирі. Завтра закінчується термін оренди, тому вам треба поквапитися. Можете домовитись із господарем про продовження, він адекватний чоловік.

Поки син обробляв отриману інформацію, я пояснила:

– Тут житиму я. Як власниця. Тобі доведеться вибирати – або тут, або з коханою. Твоя обраниця тут не живе. Навіть свою ногу не ставить за поріг. Вибирай зараз, потім буде пізно.

І, дивлячись на ще більш приголомшеного сина, продовжила:

– Поки ти думаєш, я поясню правила проживання для тебе. Жодних жінок, тим більше Домініки, вони на тебе погано впливають. Посуд прибираєш за собою одразу. Не прибереш – я його викину. І викидатиму доти, доки не будеш відразу мити його.

Я продовжила:

– Жодних вечірок із друзями. Підйом о 6 ранку, двері зачиняються о 23:00. Не встиг – ночуєш, де хочеш.

– Ти не можеш заборонити мені з’являтися вдома, коли хочу!

– Я – ні. А ось ці двері дуже навіть. Бачиш там маленький замочок? Ключ є тільки в мене. І якщо ти не прийдеш о 23:00, двері не зможеш відчинити.

– Я викличу поліцію, якщо не пустиш мене.

– Викликай. Ти розумієш, що я завжди зможу пояснити патрулю, що в усьому винен ти.

– Як ти взагалі посміла увірватися до нашої хати?

– Це мій дім. Твій та мій. Я просто повернулася до себе додому. Повернулася і зрозуміла, що треба трохи прибрати. Ось я і прибрала. Так, до речі, твоя кімната тепер найменша. Якщо ти тепер житимеш сам, навіщо тобі більша?

Син не міг повірити своїм вухам та очам. У розпачі він кинувся до вхідних дверей. Через хвилину я почув пронизливий крик Домініки.

Денис знову увійшов – по ключі.

– Ось твої. Відкрий нижній замок і скажи, що кидаєш її. Або заспокой її і пообіцяй жити з нею і далі. Тільки тоді ключики поверни.

– Ти не маєш права у мене ключі відбирати!

– Ну, чому ж? Оплати половину вартості дверей та їх встановлення – і користуйся замками. Не заплатиш – ключі відберу швидко. Тож вирішуй.

Денис думав недовго.

Він відчинив нові вхідні двері і швидко промовив Домініці:

– Їдь до своїх батьків. Завтра зустрінемося на тій квартирі, і ти забереш свої речі. Усі!

Але ми з сином так і не змогли вжитися на одній площі. За півроку Денис з’їхав у орендовану квартиру. Тепер він приходить у гості з молодою дружиною і синочком, і у нас дуже теплі стосунки