Я три тижні вистежувала “коханку” свого чоловіка.
Сиділа в машині біля його офісу.
Нюхала його сорочки.
Перевіряла кишені.
Шукала помаду, жіночі волосини, подряпини на спині й будь-який інший доказ чоловічого падіння.
А потім чоловік мовчки посадив мене в машину й повіз знайомити з тією самою Катею.
І я так феєрично зганьбилася, що досі, коли згадую, хочеться закопатися під плінтус.
Усе почалося звичайного вечора.
Ми з Сергієм уже лягли. Він читав якусь книжку про бізнес, я — детектив, де дружина, між іншим, теж підозрювала чоловіка. Тобто Всесвіт мене попереджав.
У кімнаті тиша, лампа тепла, кіт сопе на підвіконні, сімейна ідилія.
І тут у Сергія блимнув телефон.
Повідомлення.
Я не збиралася дивитися.
Чесно.
Просто екран лежав так, що я одним оком випадково побачила.
А там:
“Сереженько, сьогодні ти був просто неперевершений! Дякую, рідний :)”
Відправник: Катя.
Я аж книжку вниз опустила.
Сереженько?
Неперевершений?
Рідний?
Смайлик?
У моєму ліжку, поруч зі мною, моєму чоловікові якась Катя пише так, ніби він щойно не квартальний звіт здав, а здійснив подвиг у її особистому житті.
Сергій прочитав повідомлення, усміхнувся й відклав телефон.
Усміхнувся.
Я лежу поруч, уже подумки ділю квартиру, сервіз, кота й його колекцію дурних футболок, а він усміхається.
“Хто пише?” — хотіла спитати я.
Але не спитала.
Бо одне повідомлення — це не доказ.
А ще я знала свого Сергія. Він міг би викрутитися так, що я ще й вибачалася б.
“Та це по роботі”.
“Та це бухгалтерія”.
“Та це клієнтка”.
“Та це автоматичне розсилання”.
Автоматичне розсилання “Сереженько, ти був неперевершений”.
Дуже смішно.
Тому я вирішила діяти мудро.
Тобто мовчати, накручувати себе й потайки перетворитися на слідчу з поганим сном.
Наступні дні я вивчала чоловіка так, ніби готувала кримінальне досьє.
Він приходив додому — я непомітно нюхала його шарф.
Поки він мив руки, перевіряла кишені пальта.
Коли знімав сорочку, дивилася на комір: чи нема помади, тонального, запаху чужих парфумів.
Уночі, коли він спав, я краєм ока перевіряла його спину.
Раптом подряпини?
Раптом сліди пристрасті?
Раптом Катя — тигриця?
Нічого.
Сергій поводився як завжди.
Їв суп.
Скаржився на ціни.
Питав, де зарядка.
Дивився відео про те, як чоловік у гаражі сам зробив коптильню з пральної машини.
І я вже майже почала заспокоюватися.
Але через тиждень телефон блимнув знову.
Він лежав на кухонному столі, поки Сергій нарізав хліб.
Я не підглядала.
Я просто стояла поруч із чайником, а очі в мене, як з’ясувалося, мають власну волю.
Повідомлення від Каті:
“Дорогий, ти знову мене зачарував! Кава завтра?”
Я мало не впустила чашку.
Дорогий.
Зачарував.
Кава.
Завтра.
Все. Це вже не бухгалтерія. Це вже не “по роботі”. Це вже роман із ароматом американо й жіночою нахабністю.
Я цілу ніч не спала.
Думала, де вони питимуть каву.
У кафе?
В ресторані?
У його офісі?
У машині?
У готелі при кавомашині?
Наступного дня взяла відгул.
Сказала Сергію, що маю багато справ у місті.
І поїхала до його офісу.
Сиділа в машині навпроти бізнес-центру з термокружкою, сонцезахисними окулярами й таким виглядом, ніби я приватний детектив, а не жінка, яка в паніці купила круасан і тепер боїться шелестіти пакетом.
Сергій вийшов об 11:40.
Сам.
Зайшов у кав’ярню.
Купив каву.
Сам.
Повернувся в офіс.
Я чекала.
О 13:10 він вийшов ще раз.
Я вже завела машину.
Але він не пішов до коханки.
Він просто стояв біля входу й говорив із якоюсь старенькою жінкою в бежевому пальті.
Вона щось показувала йому в телефоні.
Він нахилився, натискав пальцем на екран, пояснював.
Я сиділа в машині й думала:
“Ну, якщо це Катя, то вона дуже майстерно маскується під пенсіонерку”.
Потім вирішила, що Катя, мабуть, не прийшла.
Або Сергій її помітив через мою ауру праведної дружини.
Я повернулася додому ні з чим.
Але не здалася.
Ще через кілька днів прийшло третє повідомлення.
Цього разу телефон лежав просто на дивані.
Я зайшла в кімнату й побачила:
“Зайчику, цілую”.
Від Каті.
Я не пам’ятаю, як саме підлетіла до Сергія.
Мабуть, приблизно як розлючена чайка на пляжі, коли в неї забрали кукурудзу.
“Ах ти ж негідник!” — закричала я. “Ти хоч би ховав своїх коханок!”
Сергій підняв очі від ноутбука.
Обличчя в нього стало таке, що якби в мене не було “доказів”, я б майже повірила.
“Яких коханок?”
“Не роби з мене дурепу!”
“Я й не роблю. Ти сама якось дуже впевнено справляєшся”.
“Ще жартувати будеш, розпуснику?”
“Оксано, ти про що?”
“Хто така Катя?” — випалила я. “Чому вона називає тебе дорогим, зайчиком, рідним і дякує за те, що ти був неперевершений? І головне — де ти її ховаєш? Я за тобою стежила й нікого не побачила!”
Сергій завмер.
“Стежила?”
Я ніколи не бачила в нього такого обличчя.
Навіть коли сусіди зверху залили нам ванну, і зі стелі текла гаряча вода з запахом старої батареї.
Навіть коли наш кіт упав у відкритий унітаз.
Навіть коли його мама сказала, що приїде на два тижні.
Він повільно закрив ноутбук.
Потім сказав тільки два слова:
“Збирайся. Поїхали”.
Я застигла.
“Куди?”
“Знайомити тебе з Катею”.
І ось тут у мене всередині похололо.
Бо я зрозуміла: зараз або розвалиться мій шлюб, або я розвалю комусь зачіску.
Але все одно пішла вдягатися.
Бо якщо чоловік сам пропонує показати коханку — відмовлятися нерозумно.
Хіба не так?
Дякую всім, хто дочитав першу частину.
Частина 2
Сергій мовчки вів машину.
Я сиділа поруч, склавши руки на грудях, і теж мовчала.
Але моє мовчання було не просте.
Воно було важке, як чавунна сковорідка, якою я подумки уже кілька разів огріла і Сергія, і ту його Катю.
“Куди ми їдемо?” — нарешті спитала я.
“В офіс”.
“Оригінально. Коханку на роботі тримаєш?”
Він зітхнув.
“Оксано, будь ласка, просто побачиш”.
“Я побачу. Я дуже хочу побачити”.
Я уявляла собі все.
Молоду дівчину з ідеальним волоссям.
Офісну красуню в блузці.
Кавову спокусницю з довгими нігтями.
Може, навіть ту саму Свєту з третього поверху, яка колись сміялася з його жарту надто голосно.
Мені вже було начхати, хто саме.
Головне — я була готова.
Морально, емоційно й майже фізично.
Ми зайшли в бізнес-центр. Охоронець привітався із Сергієм, потім глянув на мене. Мабуть, у мене було таке обличчя, що він одразу опустив очі в журнал відвідувачів.
Піднялися на третій поверх.
Сергій відчинив двері свого офісу.
У великій кімнаті сиділи кілька людей. Хтось говорив телефоном, хтось клацав мишкою, хтось їв яблуко з виглядом людини, яка вже давно перестала вірити в робочий день.
“Катерино Ігорівно!” — покликав Сергій.
Я напружилася.
Із сусіднього кабінету вийшла жінка.
Та сама.
Старенька в бежевому пальті, яку я бачила біля офісу.
Тільки тепер без пальта. У в’язаній кофтині, з окулярами на ланцюжку, із сивим волоссям, акуратно заколотим на потилиці.
Років сімдесят.
Може, більше.
Вона побачила мене, усміхнулася й сказала:
“О, а це, мабуть, ваша дружина? Яка гарна. А ви, Сергію, мовчали”.
Я завмерла.
Сергій склав руки на грудях.
“Катерино Ігорівно, моя дружина думає, що ви моя коханка”.
У кімнаті стало тихо.
Навіть яблуко хрустіти перестало.
Катерина Ігорівна повільно зняла окуляри.
Подивилася на Сергія.
Потім на мене.
Потім знову на Сергія.
І раптом так розсміялася, що сперлася рукою на дверну раму.
“Господи, дожила!” — сказала вона крізь сміх. “У сімдесят два роки мене вперше записали в фатальні жінки!”
Я стояла червона, як буряк на вінегрет.
“Я… просто… повідомлення…”
“А що я такого написала?” — вона витерла очі серветкою. “Що він неперевершений? Так він мені таблицю в Excel урятував! Я три години мучилася, а він за десять хвилин зробив. Для мене це справді було неперевершено”.
Офіс уже тихо давився сміхом.
Сергій не сміявся.
Він дивився на мене з таким виразом, що мені стало ще гірше.
Катерина Ігорівна продовжила, зовсім не відчуваючи, що я зараз хочу розчинитися в лінолеумі:
“А ‘дорогий’ я всім пишу. Я й кур’єру пишу ‘дорогий’, якщо він мені посилку не розбив. А ‘зайчик’ — це взагалі в мене звичка. У мене онуки старші за вашого чоловіка, я половину офісу зайчиками називаю”.
Із-за монітора хтось тихо сказав:
“Мене вона сонечком називає”.
Катерина Ігорівна махнула рукою.
“Бо ти, Артеме, вічно сидиш блідий, треба ж тебе якось зігрівати словом”.
Усі засміялися вже відкрито.
Я прошепотіла:
“А кава?”
“Я його на каву кликала, бо хотіла віддячити за те, що він мене навчив фото з телефону на комп’ютер перекидати. Я тридцять років у бухгалтерії пропрацювала, але з цими вашими хмарами, файлами й вайберами — як у лісі”.
Сергій нарешті сказав:
“Оксано, це Катерина Ігорівна. Вона веде архів, допомагає з документами, а я іноді рятую її від принтера, Excel і випадково відкритих двадцяти вкладок із рецептами кабачкової ікри”.
Катерина Ігорівна гордо підняла палець:
“До речі, дуже добрий рецепт”.
Я вже не знала, куди подіти очі.
“Вибачте”, — видихнула я.
“Та що ви”, — сказала вона весело. “Мені навіть приємно. Востаннє мене ревнували, здається, у вісімдесят дев’ятому. І то не так драматично”.
Сергій різко видихнув.
“Тобто ти справді за мною стежила?”
Ось тут стало не смішно.
Бо сміятися з Катерини Ігорівни було легко.
А дивитися в очі чоловікові, якого я кілька тижнів підозрювала, обнюхувала, перевіряла й вистежувала, було вже зовсім інше.
“Так”, — сказала я тихо.
“Сиділа біля офісу?”
“Так”.
“Заходила в будівлю?”
“Так”.
“Обнюхувала мене?”
Я мовчала.
Він прикрив очі рукою.
Катерина Ігорівна, схоже, зрозуміла, що вистава закінчилася.
“Я, мабуть, піду зроблю чай”, — сказала вона. “Міцний. Усім”.
І зникла в коридорі, тихенько сміючись.
Ми з Сергієм вийшли на сходову клітку.
Я стояла біля вікна й м’яла рукав пальта.
“Я знаю, що виглядаю ідіоткою”.
“Ти не просто виглядаєш”.
“Сергію…”
“Ти могла спитати”.
“Я боялася, що ти викрутишся”.
“Тобто ти одразу вирішила, що я винен?”
Я хотіла відповісти швидко.
Гордо.
Знайти виправдання.
Сказати, що повідомлення були підозрілі, що нормальні люди не пишуть чужим чоловікам “зайчику”, що я мала право.
Але правда була неприємніша.
“Мабуть, так”.
Він довго мовчав.
Потім сказав:
“Мені боляче не через Катерину Ігорівну. Це смішно. Я переживу, що мене підозрювали з пенсіонеркою”.
Я стиснула губи.
“А через що?”
“Через те, що ти три тижні жила поруч зі мною, страждала, стежила, накручувала себе — і не сказала жодного слова”.
Я опустила очі.
Бо це було правдою.
Я так боялася можливої зради, що влаштувала реальну.
Не з іншим чоловіком.
А з недовірою.
Ми повернулися додому мовчки.
Увечері сиділи на кухні. Кіт ходив між нами, обурений атмосферою.
Я налила чай.
“Я справді прошу вибачення”, — сказала я.
Сергій довго крутив чашку в руках.
“За ревнощі?”
“За те, що не спитала. За те, що зробила з тебе ворога в себе в голові. За те, що перетворила стареньку колегу на коханку, а себе — на приватного детектива з поганими нервами”.
Він уперше за вечір ледь усміхнувся.
“Приватного детектива дуже низького рівня. Ти ж бачила Катерину Ігорівну і не впізнала в ній Катю”.
“Я була засліплена пристрастю”.
“Ревнощами”.
“Нехай буде менш красиво — ревнощами”.
Ми обоє тихо засміялися.
Напруга трохи відпустила.
Але не зовсім.
І це правильно.
Бо смішний фінал не скасовує того, що я кілька тижнів жила в підозрі й мовчанні.
“Сергію, а чому ти взагалі так спокійно реагував на її повідомлення? Ти ж бачив, що там написано”.
Він знизав плечима.
“Я звик. Вона всіх так називає. Минулого тижня написала нашому системному адміністратору: ‘Соколе мій, принтер воскрес!’ Він тепер у чаті Сокіл”.
Я не втрималася й розсміялася.
“Соколе мій?”
“Так. І ще вона називає директора ‘дитиночко’, коли він забуває пароль від пошти”.
Я сміялася вже по-справжньому.
А потім раптом заплакала.
Сергій здивувався.
“Ти чого?”
“Бо я за ці тижні вже встигла в голові з тобою розлучитися, забрати кота, поділити каструлі й уявити твою Катю в червоній сукні”.
“Катерина Ігорівна в червоній сукні виглядала б ефектно”.
“Не добивай мене”.
Він нарешті пересів ближче.
“Оксано, я не ідеальний. І ти це знаєш. Я можу забути купити хліб, можу три дні не винести сміття, можу поставити чашку біля мийки, хоча посудомийка буквально за двадцять сантиметрів. Але якби в мене з’явилася коханка, ти б дізналася не з повідомлення ‘зайчику’ від Катерини Ігорівни”.
“Обіцяєш?”
“Обіцяю, що не заведу коханку з архівного відділу”.
Я штовхнула його плечем.
Він обійняв мене.
І я зрозуміла одну просту річ: довіра — це не коли тобі ніколи не страшно.
Довіра — це коли ти не дозволяєш страху мовчки писати сценарій замість реальності.
Наступного дня я купила торт.
Так.
Спеціально.
І поїхала до Сергія в офіс.
На цей раз без слідкування.
Без сонцезахисних окулярів.
Без конспірації.
Зайшла прямо.
Катерина Ігорівна сиділа за столом і боролася з принтером.
Побачила мене й розцвіла.
“О! Суперниця прийшла!”
Я мало не впустила торт.
Офіс засміявся.
Я поставила коробку на стіл.
“Це вам. За моральну шкоду. І за те, що не подали на мене в суд за образу вашої фатальної репутації”.
Вона заглянула в коробку.
“Наполеон! Дівчино моя, я вас прощаю остаточно”.
Потім нахилилася ближче й сказала змовницьки:
“Але якщо чесно, я Сергія розумію. Ви дуже емоційна. З вами не засумуєш”.
“Він, здається, уже це зрозумів”.
“Головне, наступного разу спершу питайте. А то ще, не дай Боже, побачите моє повідомлення директору ‘дитиночко’ — і в нас буде другий сезон”.
Я сміялася разом з усіма.
Так, мені було соромно.
Дуже.
Але цей сором уже був не руйнівний, а лікувальний.
Той, який показує тобі твою дурість і не дає повторити її в такому масштабі.
Відтоді, якщо Сергію пише Катерина Ігорівна, він іноді сам показує мені телефон.
“Зайчик, принтер знову помер”.
А я кажу:
“Їдь. Рятуй кохану техніку”.
Ми сміємося.
Іноді я все ще можу ревнувати.
Я ж не стала святою після одного конфузу.
Але тепер знаю: підозра, яку не проговорили, росте як пліснява.
Спершу маленька плямка.
Потім чорна стіна.
А виявитися може, що за тією стіною сидить сімдесятидворічна Катерина Ігорівна, яка просто не вміє користуватися Excel і називає всіх зайчиками.
Тому мій урок простий.
Якщо вам здається, що щось не так — спитайте.
Не обнюхуйте шарфи.
Не сидіть у машині біля офісу.
Не шукайте подряпини на спині людини, яка, можливо, просто допомогла пенсіонерці перекинути фото на комп’ютер.
Бо нерви справді дорожчі.
А ще дорожче — не втратити здоровий глузд через смайлик від Каті.