Я привела додому дев’ятого чоловіка після розлучення, а він у дверях раптом схопив мене за плечі й сказав:
“Ти ж Наташка”.
Я подивилася йому в очі — і в мене ніби підлога поїхала з-під ніг.
Переді мною стояв не новий чоловік із заводу. Не фрезерувальник із п’ятого цеху, який запросив мене в кафе після зміни.
Переді мною стояв Слава.
Мій перший чоловік.
Той самий, з яким я розписалася одразу після технікуму, а через рік розлучилася, бо вирішила, що він “неперспективний”.
Мені було п’ятдесят дев’ять. Я щойно розлучилася з Геннадієм, дев’ятим чоловіком у моєму житті, якщо рахувати всіх офіційних і не дуже. З РАЦСу я йшла з пакетом документів і мільйоном гривень відступних. Генка відкупився, щоб я не претендувала на його квартиру.
Його доньки налетіли, як ворони на хліб.
“Вона тата обкрутить! Вона квартиру продасть! Вона все забере!”
Я, чесно кажучи, і справді пропонувала Генці продати його трикімнатну. Хотіла купити машину, з’їздити на море, зробити ремонт, пожити нормально. Ну а що? Ми ж були чоловік і дружина. Розписані.
Але доньки влаштували йому такий концерт, що мій тихий Генка злякався. Сказав:
“Наташо, давай по-доброму. Я тобі гроші, а ми розходимося”.
Отак і розійшлися.
Коли я підійшла до свого будинку в Кременчуці, біля під’їзду сиділи мої сусідки — Танька й Світлана. Вони мене побачили й аж випрямилися. Таку тему пропустити — це не про них.
“Наташо!” — крикнула Таня. “Іди сюди. Сідай. Розкажеш, як тебе Генка кинув”.
“Не кинув”, — сказала я. “Ми культурно розлучилися”.
“З грошима?”
“З грошима”.
“Ну тоді це не розлучення, а премія”.
Я махнула пакетом.
“Ходімо до мене. Відзначимо кінець дев’ятого шлюбу”.
Вони підскочили одразу.
За двадцять хвилин у мене на кухні вже стояли оселедець, хліб, огірки, сир, пляшка і три чарки. Тост вийшов дивний: чи то за свободу, чи то за невдачу.
Світлана спитала:
“Наташо, а скільки їх у тебе всього було?”
“Офіційно — троє”.
Танька аж пирснула.
“Не сміши. Ми в цьому будинку двадцять п’ять років живемо, і на нашій пам’яті в тебе їх було більше, ніж ліфт ламався”.
“То не всі офіційні”.
“Давай згадуй усіх. З іменами”.
Я випила, закусила й почала.
Перший був Слава. Ми в технікумі разом училися. Тоді всі крутилися, починали кооперативи, торгівлю, бізнес. Я думала, що мій Слава теж швидко підніметься. Навіть від армії йому допомогла відстрочку оформити. А він пішов на завод, до верстата.
“Ти серйозно?” — казала я. “Я за тебе заміж виходила не для того, щоб ти все життя стружку збирав”.
Він мовчав. Працював. Приносив зарплату. А мені було мало.
Через рік я подала на розлучення.
“Де він тепер?” — спитала Світлана.
“Звідки я знаю? Молодий був, загубився десь”.
Другий був багатший. Чи Трохим, чи Тимофій — уже й не згадаю. Жили ми без розпису. Гроші мав, але сам був важкий. Спочатку просто повний, а за два роки роз’ївся так, що я не витримала й сказала зайве. Він образився й виставив мене.
Потім був чоловік із церкви. Не смійтеся. Священник. Неофіційно, звісно. У дев’яності все було дивне: віра, бізнес, любов. З ним історія швидко закінчилася. Він сам мене передав наступному Славі.
“Знову Слава?” — не витримала Танька.
“Я їх усіх Славами називала. Щоб не плутатися”.
Четвертий Слава був хороший. Старший за мене, заможний, спокійний. Він купив мені цю квартиру й записав на мене. У нас народився син Андрій. Слава загинув через свій бізнес. Мені лишилася квартира, трохи грошей і дитина.
Андрій виріс нормальним. Закінчив військове училище. Зараз уже капітан. Служить далеко. Я ним пишаюся.
Після того був Едік-поет. Красивий, як артист. Толку — нуль. Два роки обіцяв, що стане знаменитим, а я чекала, коли його талант почне оплачувати комуналку. Не дочекавшись, вигнала.
Був Юрко. Тихий. Хороший навіть. Але його через рік забрала назад дружина. Вони, виявилося, і не розлучалися.
Був ще один Слава. Син тоді школу закінчував, вступав у військове. Мені було не до мужика. Я весь час бігала з Андрієм по документах, зборах, довідках. Той Слава сам пішов.
Потім Денис. Гарна машина, котедж, молодший за мене. Три роки жив зі мною й не знав, скільки мені років. Побачив паспорт, дізнався, що я старша на вісім років, і швидко знайшов собі молоду. Теж трохи відкупився.
І от Генка.
“Дев’ятий”, — підсумувала Таня. “Наташо, тобі треба десятого. Для рівного рахунку. І вже все, до старості”.
“До старості ще далеко”, — сказала я.
“До пенсії два роки”.
“Тим більше. Є час знайти нормального”.
Ми посміялися, але та фраза засіла в голові.
Десятого. Останнього. Не такого, щоб знову на рік-два. А щоб поруч. Щоб без дітей, які виганяють. Без дружин, які забирають назад. Без паспортних сюрпризів. Без поетів.
Я працювала заступницею в виробничо-диспетчерському відділі великого заводу. Щодня ходила по цехах, знала начальників, майстрів, терміни, відвантаження. І стала придивлятися.
Вимоги були прості: не старший за мене, нежонатий, нормально виглядає, нормально заробляє.
Як виявилося, прості вимоги в п’ятдесят дев’ять — це майже фантастика.
А потім зірвалося замовлення.
Забули про корончаті гайки. Великі, на шістдесят чотири. Сорок штук. Відвантаження наступного дня. Я влетіла в п’ятий цех, накричала на начальника, той на майстра, майстер на дільницю.
Гайки знайшли майже готові. Не вистачало прорізів.
Начальник цеху гаркнув:
“Віддавайте Славі!”
До верстата підійшов сивуватий фрезерувальник. Зарослий, у робочій куртці, спокійний.
“В’ячеславе, кинь усе. Треба сьогодні зробити прорізи на гайках”.
Він глянув на креслення.
“Норма двадцять годин. Сьогодні п’ятниця. У понеділок до кінця зміни зроблю”.
Начальник почав кричати. Обіцяв премію.
Фрезерувальник навіть не повівся.
“Потім нормувальники розцінку зріжуть. Я за красиві очі не працюю”.
Я підійшла ближче.
“В’ячеславе, ти сьогодні робиш гайки. Я особисто проконтролюю, щоб премію виписали й розцінку не різали”.
Він подивився на мене.
Довго.
Так, ніби впізнав.
Але я його не впізнала.
“Зроблю”, — сказав він.
І від цього погляду мені стало неспокійно.
Дякую всім, хто дочитав першу частину.
Частина 2
До кінця зміни я думала не про гайки.
Хоча гайки були важливі. Від них залежала відвантаження, премія відділу й ранковий крик директора.
Я думала про фрезерувальника.
В’ячеслав. Сивий. Спокійний. Руки робочі. Погляд дивний. Не нахабний, не голодний, не такий, як у чоловіків, які прикидають, скільки на тобі коштує пальто. Він дивився так, ніби знайшов щось давно загублене, але ще не повірив.
Коли я вийшла з прохідної, він уже стояв біля воріт.
Поголений. Свіжа сорочка. Одеколон.
Я одразу помітила.
Одружені чоловіки так не готуються в заводській роздягальні після зміни. Значить, або вільний, або дуже сміливий. Обидва варіанти мені підходили.
“Наталіє Олексіївно, можна вас провести?”
“Можна. І без Олексіївни. Наташа”.
Він усміхнувся.
“Тоді я Слава”.
Я ледь не засміялася.
Знову Слава.
Ну точно доля має погане почуття гумору.
Ми пішли в бік мого будинку. Він спитав:
“Ти далеко живеш?”
“П’ятнадцять хвилин”.
“Шкода. Через п’ятнадцять хвилин не хочеться розходитися”.
Оце вже було цікаво.
“Ти завжди так швидко переходиш до справи?”
“Ні. Просто мені майже шістдесят. Часу на дурниці мало”.
“Мені теж”.
Він глянув на мене уважно.
“Я знаю”.
Оце “знаю” зачепило.
“Ти про мене вже довідався?”
“На заводі всі все знають”.
“І що знають?”
“Що ти не заміжня. Що характер важкий. Що в диспетчерській тебе бояться більше, ніж головного інженера”.
“Це все?”
“Ще що ти красива”.
Я зупинилася на секунду.
Мені казали це багато разів. Але від нього воно прозвучало не як підкат, а як факт, який він давно тримав при собі.
“Пішли в кафе”, — сказав він. “Не ресторан, але годують нормально”.
“Пішли”.
У кафе біля ринку ми взяли салат, відбивні й каву. Він їв спокійно, не намагався здаватися багатшим, ніж є. Не розпитував про мою квартиру, гроші, сина. Розповідав про цех, про верстат, про те, як молоді не хочуть учитися руками працювати.
Я слухала й намагалася зрозуміти, де я могла його бачити раніше.
Бо він точно мене знав.
Не просто як начальницю з диспетчерського.
Після кафе ми ще довго гуляли. День був теплий, липневий. На лавках сиділи підлітки, біля кіоску лаялися дві продавчині, повз нас тягнулися люди з пакетами.
Він ішов поруч так, ніби не боявся мене.
Це було рідкісне відчуття.
Біля мого будинку, як завжди, сиділи Танька зі Світланою. Побачили мене з чоловіком — очі загорілися.
Я підійшла.
“Знайомтесь. Мій друг Слава”.
Вони переглянулися.
Я бачила, як вони ледь стримують сміх.
“Дуже приємно”, — сказали майже хором.
Потім Танька нахилилася до Світлани й прошепотіла так, щоб я все одно почула:
“Десятий пішов”.
Я зробила вигляд, що не чую.
Біля під’їзду ми зупинилися. Розходитись не хотілося. Завтра субота. Мені майже шістдесят, але в той момент я почувалася дівчиною, яку провели додому й яка сама вирішує, відчиняти двері чи ні.
“Зайди”, — сказала я. “Чаю дам”.
Він кивнув.
У квартирі я першою зайшла в коридор і сказала:
“Слава, проходь”.
Він завмер.
Я обернулася.
“Що?”
Він повільно поставив сумку на підлогу. Дивився на мене так, що мені стало не по собі.
Потім поклав руки мені на плечі.
“Ти ж Наташка”.
У мене всередині щось обірвалося.
Не Наталія Олексіївна.
Не Наташа.
Наташка.
Так мене називав тільки один чоловік.
Я вдивилася в його обличчя. Сивина. Зморшки. Інша щелепа. Робочі руки. Але очі…
“Слава?”
Він усміхнувся.
“Наташка”.
Я відступила на крок і вчепилася в край тумби.
Переді мною стояв мій перший чоловік.
Той самий Славко з технікуму. Той, якого я кинула, бо він не хотів робити швидкий бізнес, а хотів працювати біля верстата. Той, кому я сказала:
“З тобою я нічого не матиму”.
А тепер він стояв у моїй квартирі після стількох років, і я не знала, що казати.
“Ти знав?” — спитала я.
“Біля верстата не був певен. Ти змінилася. Але голос… коли сказала про премію, я подумав: або вона, або я збожеволів”.
“Чому не сказав одразу?”
“Хотів подивитися, чи ти мене впізнаєш”.
Мені стало соромно.
“Не впізнала”.
“Я бачив”.
Ми сіли на кухні. Чай так і не пили. Просто сиділи один навпроти одного, як дві людини, між якими лежить сорок років.
“Ти одружений був?” — спитала я.
“Був. Двічі. Не склалося. Дітей нема”.
“Чому?”
“Не вийшло”.
“Ти на мене злився?”
Він усміхнувся без радості.
“Спочатку так. Довго. Потім життя забило іншими справами. Але ти мені часто снилася”.
Я не знала, як реагувати.
“Я була дурна”.
“Ти була молода”.
“Ні, Славо. Я була жадібна до красивого життя. Хотіла, щоб чоловік одразу став кимось великим. А ти просто працював”.
“Я й досі просто працюю”.
“Тепер я розумію, що це не мало”.
Він подивився на мене уважно.
“У тебе їх багато було?”
Я засміялася, бо інакше стало б зовсім тяжко.
“Якщо чесно — так”.
“Скільки?”
“Ти не хочеш знати”.
“Хочу”.
“Ти був першим. Зараз я щойно розлучилася з дев’ятим”.
Він мовчав.
Потім раптом розсміявся.
“Ого. А я думав, у мене життя неспокійне”.
“Не горджуся”.
“Брешеш. Трохи гордишся”.
“Трохи”.
Ми сміялися, а потім замовкли.
Бо сміх не скасовував головного: я колись викинула з життя людину, яка, можливо, була найчеснішою з усіх.
Слава лишився до ранку.
Ні, не так, як у молодості. Ми довго говорили. Потім він заснув на дивані, а я лежала в спальні й дивилася в стелю. У голові крутилася одна думка:
“Дев’ятий пішов. Перший повернувся”.
Зранку він сам посмажив яєчню.
“Ти вмієш?” — здивувалася я.
“Я сорок років без тебе якось вижив”.
“Справедливо”.
Ми почали зустрічатися.
На заводі швидко все зрозуміли. У цеху жартували, у диспетчерській шепотілися. Танька зі Світланою щовечора чекали новин на лавці.
“Ну що, десятий?” — питала Таня.
“Не ваше діло”.
“Значить, точно десятий”.
Слава не бігав за мною з подарунками. Не обіцяв котедж, машину, море. Він просто приходив після зміни, купував хліб, лагодив розетку, слухав, коли я сварилася на роботу. Якщо я починала командувати ним, як цехом, він казав:
“Наташко, я не твій план виробництва”.
І я замовкала.
Через місяць він сказав:
“Давай розпишемося”.
Я аж кавою вдавилася.
“Ти серйозно?”
“Так”.
“Ти знаєш, який у мене послужний список?”
“Знаю”.
“І не боїшся?”
“Боюся. Але мені вже не двадцять. Якщо боятися — то вдома самому, перед телевізором. А я не хочу”.
“Я можу бути важкою”.
“Я пам’ятаю”.
“Я можу зіпсувати тобі життя”.
“Пробувала. Не вийшло остаточно”.
Я засміялася, а потім заплакала.
Син Андрій, коли дізнався, довго мовчав у телефоні.
“Мамо, це хто?”
“Слава”.
“Який саме?”
“Перший”.
Пауза була така довга, що я подумала, зв’язок пропав.
“Той, з технікуму?”
“Так”.
“І ти знову за нього?”
“Так”.
“А він знає про всіх після нього?”
“Знає”.
“Сміливий чоловік”.
“Надійний”, — сказала я. І сама здивувалася, що вибрала саме це слово.
У суботу я вийшла до лавки, де сиділи Танька зі Світланою.
“Подружки, у мене весілля”.
Вони аж підскочили.
“Десятий?”
“Перший”.
“Знову Слава?”
“Той самий”.
Світлана прикрила рот рукою.
Таня сказала:
“Наташо, це вже не весілля. Це контрольна закупка долі”.
Я засміялася.
“Приходьте з чоловіками. В кафе біля дому. Без пафосу”.
Весілля було маленьке.
Я не одягала білу сукню. Слава був у новому костюмі, який явно купив спеціально. Танька плакала після другої чарки. Світлана весь вечір повторювала:
“Перший і десятий в одній особі. Треба ж таке”.
Слава тримав мене за руку під столом.
Міцно.
Спокійно.
Не як власність.
Не як трофей.
А як людину, яку вже одного разу відпустив і тепер не хоче губити знову.
Ми живемо разом другий рік.
Він усе ще працює на заводі. Я все ще в диспетчерському. Іноді сваримося. Я різка. Він упертий. Я люблю командувати. Він не любить, коли ним командують. Нічого казкового.
Зате чесно.
Він знає всі мої історії. Я знаю його мовчання. Він не багатий, але зарплату приносить стабільно. Я не молода, але він дивиться на мене так, ніби біля верстата того дня справді побачив красуню.
Іноді я думаю, що було б, якби тоді, після технікуму, я не побігла шукати кращого життя.
Може, ми прожили б сорок років разом.
А може, розійшлися б через два.
Ніхто не знає.
Але я точно знаю інше: доля іноді має грубе почуття гумору. Вона може провести тебе через дев’ять чоловіків, щоб під кінець ти впізнала першого.
Не за грошима.
Не за квартирою.
Не за машиною.
А за тим, як він дивиться, коли ти заходиш у кімнату й кажеш:
“Слава, проходь”.