Коли дев’ятнадцятирічна Олена вдруге поклала бордовий гаманець на мій кухонний стіл, я відкрила його без дозволу. Три місяці тому в ньому лежали 23 600 гривень, які я повернула їй до останньої купюри. Тепер усередині були студентська перепустка, заява про відрахування і ключ від моєї квартири, який я сама дала їй після довгих вагань. Олена стояла в мокрих кросівках і дивилася в підлогу. “Я прийшла попрощатися”, — сказала вона. Чому дівчина, якій я допомогла залишитися в коледжі, вирішила зникнути саме тоді, коли я вперше за два роки перестала вечеряти одна?
А почалося все з того, що я сіла не на своє місце в маршрутці.
Зазвичай я їхала біля вікна, одразу за водієм. Там менше трусило, і можна було покласти сумку на коліна, не притискаючи її ліктем до чужого пуховика.
Того ранку місце зайняв чоловік із коробкою для торта. Я сіла в кінці салону, біля дівчини в білому халаті, який виглядав з-під куртки.
Вона весь шлях щось читала з телефона, водила губами й час від часу торкалася пальцями шиї, ніби перевіряла пульс.
Біля медичного коледжу вона схопилася, мало не впустила навушник і вискочила під дощ.
Бордовий гаманець залишився на сидінні.
Я помітила його не одразу. Спочатку подумала, що то футляр для окулярів. Взяла, щоб віддати водієві, але блискавка розійшлася.
Усередині лежали гроші.
Купюри були складені рівними пачками й перетягнуті двома канцелярськими гумками. Під ними — студентська перепустка на ім’я Олени Савчук, квитанція з датою оплати до шістнадцятої години й маленький аркуш у клітинку.
“За гуртожиток заплати одразу. Решту не носи із собою. Подзвони, коли все зробиш. Мама”.
Я прочитала двічі.
Потім закрила гаманець.
За два дні до цього майстер сказав, що мій бойлер довго не протягне. Під ним уже стояв тазик, а вночі краплі били по дну так голосно, ніби хтось ходив кухнею.
Новий коштував майже стільки, скільки лежало в мене на колінах.
Я не свята. Я сиділа з тим гаманцем три зупинки й думала про суху підлогу, гарячу воду та про те, що люди гублять гроші щодня.
Потім уявила дівчину в білому халаті, яка обмацує кишені.
Я попросила водія зупинити.
До коледжу довелося повертатися пішки. Парасолю я залишила вдома, бо вранці небо було чисте. Коли дійшла, волосся прилипло до щік, а в одному черевику хлюпало.
На вході мене зупинила охоронниця.
“До кого?”
“До Олени Савчук”.
“Група?”
“Не знаю”.
“Відділення?”
“Не знаю”.
Вона подивилася на мене так, наче я прийшла продавати каструлі.
Я поклала бордовий гаманець на стійку.
Охоронниця відразу перестала ставити запитання.
Олену знайшли на другому поверсі. Вона сиділа на підвіконні біля деканату, тримала телефон обома руками й без кінця набирала один номер. Поряд стояла невисока жінка з паперами та говорила, що без оплати місце в гуртожитку не збережуть.
Коли Олена побачила гаманець, то не підбігла.
Вона повільно встала й запитала:
“Усі?”
“Перерахуй”.
Пальці в неї так тремтіли, що гумка двічі падала на підлогу.
Гроші були всі.
Олена притиснула гаманець до грудей, а потім раптом обійняла мене. Мокра, холодна, пахла дешевим шампунем і лікарняним милом.
Я стояла, опустивши руки.
Відколи помер Петро, мене ніхто так не обіймав.
Сусідка Валя плескала по плечу. Двоюрідна сестра цілувала в щоку на Великдень. Але щоб просто обхопити й не відпускати — такого не було.
“Досить”, — сказала я.
Вона відступила й витерла ніс рукавом.
Потім витягла п’ятсот гривень.
“Візьміть. Будь ласка”.
“Сховай”.
“Хоча б двісті”.
“Я що, твої гроші заробила?”
Вона зніяковіла.
Я теж.
Щоб не стояти посеред коридору, я сказала, що мені треба на роботу, хоча до зміни залишалося ще дві години.
Олена попросила мій номер. Я спочатку відмовилася, але жінка з деканату сказала, що він може знадобитися для пояснення, якщо гроші офіційно заявляли як загублені.
Через чотири дні Олена прийшла до кіоску, де я підшивала штани й міняла блискавки.
Принесла пиріжки з капустою та бордовий гаманець.
“Дивіться”.
Усередині лежала оплачена квитанція.
“Молодець”, — сказала я.
“Це мама напекла. Вона хотіла вам подякувати”.
“Твоя мама живе за двісті кілометрів і передала гарячі пиріжки?”
“Ні. Вона дала рецепт. Пекла я”.
Пиріжки були тверді, як підошви.
Я з’їла два.
Потім вона стала заходити щотижня.
Спочатку приносила речі: підшити халат, пришити ґудзик, укоротити спортивні штани. Через місяць я запитала, чи вона навмисно купує все на два розміри більше.
Олена засміялася.
У гуртожитку в її кімнаті жили чотири дівчини. Одна слухала музику без навушників, друга розмовляла з хлопцем до третьої ночі, третя сушила шкарпетки на настільній лампі.
Перед першим іспитом Олена запитала, чи можна годину посидіти в мене на кухні.
Вона прийшла о шостій, поклала бордовий гаманець на лівий край столу, розклала конспекти й просиділа до десятої.
Я дивилася телевізор у кімнаті, але майже нічого не чула. З кухні долинало її шепотіння:
“Променева кістка. Ліктьова кістка. Плечова артерія”.
Від того шепоту квартира перестала звучати порожньою.
Так з’явилися наші середи.
Олена вчилася. Я шила біля вікна або варила суп. Іноді вона мила чашки, хоча після неї доводилося перемивати. Іноді пояснювала, як сплатити комунальні через телефон.
Я підшила їй халат так, щоб він не стовбурчився на спині.
Вона замінила лампочку в коридорі.
Я купувала дві булочки замість однієї.
Вона називала мене Галиною Петрівною тільки тоді, коли хотіла попросити щось незручне.
Перед зимовою практикою я дала їй запасний ключ. Могла прийти пізніше за мене, а в під’їзді не працював домофон.
“Не загуби”, — сказала я.
Вона поклала ключ у бордовий гаманець.
“Я тепер такі речі перевіряю тричі”.
Я хотіла відповісти щось дотепне, але тільки кивнула.
За кілька тижнів Олена стала мовчазною. Двічі скасувала середу. Потім прийшла без конспектів.
Надворі лив дощ. Вона не зняла куртку й залишила мокрі сліди від дверей до кухні.
Поклала бордовий гаманець на стіл.
Я відкрила його.
Поряд зі студентською перепусткою лежали складена заява про відрахування і ключ від моєї квартири.
Олена дивилася в підлогу.
“Я прийшла попрощатися”.
Вона провалила практичний іспит удруге.
Не весь курс. Не семестр. Один практичний іспит, на якому треба було показати кістки передпліччя, знайти пульс і правильно накласти пов’язку.
Першого разу Олена переплутала два терміни.
Другого — завмерла перед викладачкою й не змогла сказати майже нічого.
“Я знала”, — сказала вона на моїй кухні. “Увечері я все знала. А там стала, і в голові порожньо”.
“Перездаси ще раз”.
“Третьої спроби немає”.
“Значить, підеш до завідувачки”.
“Я вже ходила”.
“До директора”.
“Я не хочу нікуди ходити”.
Олена стиснула край куртки. З рукава на підлогу капала вода.
Я дивилася на заяву в гаманці й не розуміла, чому вона поводиться так, ніби сталося щось непоправне.
“Через одну невдалу відповідь навчання не кидають”.
“Ви не розумієте”.
Ці три слова мене розсердили.
За останні два роки мені їх говорили всі.
Сусідка Валя казала, що я не розумію, як важливо виходити до людей. Сестра казала, що я не розумію, як Петро не хотів би бачити мене саму. Майстер казав, що я не розумію, чому старий бойлер не можна латати нескінченно.
Тепер дев’ятнадцятирічна дівчина стояла на моїй кухні й теж повідомляла, що я нічого не розумію.
“Можливо”, — сказала я. “Але втікати додому через оцінку — дурість”.
Олена підняла голову.
“Я не тікаю”.
“Тоді навіщо заява?”
“Щоб мама більше не позичала гроші”.
“Вона ж уже заплатила”.
“Саме тому”.
Вона витягла з гаманця ключ і поклала його поверх заяви.
“Мама продала теля. Бабуся віддала гроші, які складала на зуби. Хрещена позичила решту. Вони думають, що я тут найрозумніша. Мама всім у селі сказала, що її донька буде медсестрою”.
“І що?”
“Нічого”.
“То подзвони й скажи правду”.
“Я не можу”.
“Можеш. Телефон у кишені”.
Олена подивилася на мене довго й дуже спокійно.
“Вам легко казати. Ви нікому не повинні телефонувати”.
Я відчула, як усередині стало холодно.
На холодильнику досі висів номер Петрового двоюрідного брата, якому я обіцяла подзвонити після похорону й не подзвонила.
У телефоні залишалися повідомлення від сестри, на які я відповідала одним словом або не відповідала зовсім.
Я справді нікому не телефонувала.
Тільки це було не свободою.
“Забирай ключ”, — сказала я. “Коли вирішиш поводитися як доросла, поговоримо”.
Олена поклала ключ назад у гаманець.
“Ось я й вирішила”.
Вона застебнула блискавку й пішла.
Я залишилася посеред кухні з двома чашками на столі.
Одну поставила для неї за звичкою.
Тієї ночі бойлер знову капав у тазик. Я прокидалася кожні пів години від металевого “дзень”.
Уранці злила воду, закрутила кран і викликала майстра.
Він прийшов після обіду, зняв кришку, посвистів і сказав:
“Можемо ще раз полагодити. Але чесно — краще міняти”.
“Лагодьте”.
“Ви ж потім знову мене викличете”.
“Для цього у вас є телефон”.
Він засміявся.
Я — ні.
У середу після роботи я купила дві булочки. Уже вдома згадала, що Олена не прийде.
Одну поклала в хлібницю.
Другу з’їла над раковиною, не знімаючи пальта.
О сьомій я все одно поставила чайник.
О пів на восьму пересунула цукорницю, щоб звільнити лівий край столу.
О восьмій вимкнула світло на кухні.
Бордового гаманця не було.
Виявилося, я звикла не тільки до Олени.
Я звикла до того, як вона заходила й одразу клала гаманець ліворуч від чашки. До того, як перевіряла його, перш ніж піти. До тихого звуку блискавки. До того, що після цього вона казала: “Ключ є. Перепустка є. Гроші є”.
Коли гаманець лежав на столі, я знала, що вона повернулася.
Наступної середи вона теж не прийшла.
Я написала: “Як ти?”
Повідомлення висіло непрочитаним.
Через два дні я подзвонила.
Телефон був вимкнений.
Я переконувала себе, що вона доросла. Що має матір. Що я повернула їй гроші, а не всиновила її разом із гаманцем.
У суботу прибрала з кухні другу чашку.
У неділю повернула.
У понеділок у мене під стіл закотилася котушка білих ниток. Я нахилилася й побачила зошит.
Оленин зошит з анатомії лежав між стіною та ніжкою стільця. Мабуть, випав із сумки того вечора.
На перших сторінках усе було написано рівно. Далі почерк ставав дрібнішим, з’являлися стрілки, закреслення, плями від кави.
Біля малюнка руки Олена сім разів написала назви кісток.
На полях стояло:
“Не поспішати”.
“Спочатку вдихнути”.
“Дивитися на предмет, а не на викладачку”.
На останній сторінці лежала копія заяви про відрахування. Не та, яку вона показувала мені. Інша, ще не підписана.
Поруч був автобусний квиток на четвер, сьому сорок ранку.
Я подивилася на годинник.
Було пів на дев’яту вечора.
Я могла покласти зошит на полицю й чекати, поки Олена сама його забере.
Могла написати її матері. Номер був на аркуші, який Олена колись залишила біля холодильника, коли боялася загубити телефон під час практики.
Могла нічого не робити.
Останній варіант був для мене найзручнішим.
Після смерті Петра я саме так і жила. Нічого не просила, нікому не заважала, не ходила без запрошення.
Спочатку люди телефонували щодня.
Потім раз на тиждень.
Потім тільки на свята.
Я казала, що мені добре самій. Вони повірили.
Найгірше було те, що я теж майже повірила.
Я взяла зошит, копію заяви й Оленин аркуш із номером матері.
Її мамі не подзвонила.
Олена мала зробити це сама.
Зате наступного ранку пішла до коледжу.
Охоронниця впізнала мене.
“Знову гаманець?”
“Цього разу зошит”.
“Дівчина вже забрала документи?”
“Ще ні”.
“Тоді поспішайте”.
Мене відправили до завідувачки відділення. Вона була молодша, ніж я уявляла, і пила каву з паперового стаканчика.
Я поклала перед нею копію заяви.
“Я не родичка”, — сказала одразу.
“Тоді я не можу обговорювати з вами її оцінки”.
“Мені оцінки не потрібні. Скажіть, чи є в неї інший варіант, крім відрахування”.
Завідувачка зітхнула.
“Є комісійне перескладання. Але для цього треба написати заяву не на відрахування, а на повторний допуск. Рішення ухвалюють індивідуально”.
“Їй сказали, що третьої спроби немає”.
“Звичайної немає”.
“Чому ви не пояснили?”
“Пояснили. Вона вийшла, не дослухавши”.
Це було схоже на Олену.
І трохи на мене.
“До якого дня можна подати?”
“До п’ятниці”.
“Сьогодні четвер”.
“Саме так”.
Я взяла чистий бланк. Завідувачка спочатку не хотіла давати його сторонній людині, але потім махнула рукою.
“Нехай сама заповнить. І нехай не думає, що комісія — подарунок. Доведеться вчити все заново”.
“Вона вміє вчити”.
“Відповідати теж треба вміти”.
“Це складніше”.
Завідувачка вперше усміхнулася.
Від коледжу я поїхала на автостанцію.
Автобус уже стояв біля платформи. Водій складав сумки в багажне відділення. Люди біля дверей тримали пакети, коробки й пластикові відра з кришками.
Олена стояла осторонь.
На ній був той самий білий халат під курткою. Напевно, не помітила або не захотіла діставати його із сумки.
Бордовий гаманець вона притискала до грудей.
Побачивши мене, Олена спочатку зробила вигляд, що дивиться в інший бік.
Я підійшла й простягнула зошит.
“Забула”.
Вона взяла його.
“Дякую”.
“У тебе автобус”.
“Бачу”.
“Добре”.
Я могла віддати зошит і піти.
Власне, заради цього й приїхала.
Так я сказала собі.
Олена повернулася до дверей автобуса.
“Є комісійне перескладання”, — промовила я.
Вона зупинилася.
“Я знаю”.
“Заяву можна подати до завтра”.
“Я знаю”.
“Тоді чому їдеш?”
“Бо я знову завмру”.
“Можливо”.
Олена різко обернулася.
Вона чекала, що я скажу: “Ні, цього разу все буде добре”. Але я не могла обіцяти те, чого не знала.
“Можливо, завмреш”, — повторила я. “Можливо, провалиш і комісію. Тоді поїдеш додому в суботу. Автобуси не закінчаться”.
“Мама питає, коли в мене практика”.
“Скажеш, що не знаєш”.
“Вона зрозуміє”.
“Звісно”.
“Я не хочу, щоб вона соромилася”.
“Твоя мама продала теля, щоб ти вчилася. Думаєш, вона це зробила для розмов біля магазину?”
Олена опустила очі.
“Ви не знаєте мою маму”.
“Не знаю”.
“Вона може сказати боляче”.
“Може”.
“Ви знову мені не допомагаєте”.
“Я й не вмію”.
Водій гукнув, щоб пасажири сідали.
Олена зробила крок до автобуса.
Тоді я сказала те, заради чого насправді приїхала.
“У середу було тихо”.
Вона озирнулася.
Я тримала в руці чистий бланк для повторного допуску. Папір тремтів від вітру.
“Я купила дві булочки”, — сказала я. “Одну викинула. Вона зачерствіла”.
Олена дивилася на мене.
“Я не хочу, щоб ти залишалася через мене. Це було б неправильно. Але й їхати лише тому, що тобі соромно, теж неправильно”.
“Що мені тоді робити?”
“Сьогодні — нічого. Повернутися. Поїсти. Поспати. Завтра вирішити”.
“У гуртожиток мене можуть не пустити. Я вже здала постіль”.
“У тебе є ключ”.
Олена повільно розстебнула бордовий гаманець.
Ключ лежав у маленькій кишеньці біля студентської перепустки.
Вона витягла його.
“Я хотіла повернути”.
“Не встигла”.
“Галино Петрівно…”
“Не починай. Я вже приїхала на автостанцію о сьомій ранку. На сьогодні досить почуттів”.
Вона засміялася й відразу закрила рот долонею.
Водій зачинив багажне відділення.
“Дівчино, ви їдете чи ні?”
Олена подивилася на автобус.
Потім на ключ.
Потім на мене.
“Ні”, — сказала вона. “Не сьогодні”.
Водій знизав плечима й зачинив двері.
Ми дивилися, як автобус виїхав із платформи. Олена стояла нерухомо, поки він не зник за поворотом.
Потім набрала матір.
“Я не склала іспит”, — сказала вона без привітання.
Я відійшла до кіоску з кавою, але все одно чула.
Спочатку її мати мовчала.
Потім запитала:
“Ти їла?”
Олена заплакала.
Не голосно. Просто притиснула рукав до очей.
“Мамо, я двічі не склала”.
“Я почула”.
“Я хотіла повернутися”.
“Повертайся, якщо більше не хочеш учитися”.
“Я хочу”.
“Тоді чого їдеш?”
Олена подивилася на мене.
Я зробила вигляд, що вивчаю ціни на каву.
Розмова тривала хвилин десять. Її мати не сказала нічого мудрого. Посварила за те, що Олена мовчала. Запитала, де та ночуватиме. Нагадала вдягати шапку.
Наприкінці сказала:
“Не треба бути найрозумнішою. Треба довчитися до того, що почала. А якщо не вийде — тоді вже подумаємо”.
Ми повернулися до моєї квартири.
На кухні Олена дістала бордовий гаманець і поклала його на лівий край столу.
“Ключ є”, — сказала вона.
Перевірила студентську перепустку.
“Перепустка є”.
Відкрила відділення для грошей.
Там залишилося сто двадцять сім гривень.
“Гроші майже є”.
Я поставила чайник.
Того дня вона не вчилася. Спала на дивані до обіду, потім їла суп і дивилася у вікно.
Увечері ми разом заповнили заяву на повторний допуск.
Я не виправляла її помилки. Лише показала, де пропущена дата.
Наступного ранку Олена віднесла заяву до коледжу.
Комісію призначили через дев’ять днів.
Ці дев’ять днів вона знову сиділа на моїй кухні. Тільки тепер ми тренували не знання, а відповідь.
Я розкладала на столі котушки ниток і питала:
“Що це?”
“Котушка”.
“Швидше”.
“Котушка”.
“Що це?”
“Ножиці”.
“Що це?”
“Ваш старий чайник, який давно треба викинути”.
“Неправильна відповідь. Це чайник, який іще працює”.
Потім Олена показувала на малюнки в зошиті й пояснювала все вголос.
Коли збивалася, починала спочатку.
У день комісії я не пішла з нею.
Вона просила почекати в коридорі, але я відмовилася.
“Ти маєш зайти сама”.
“Я знаю”.
“Тоді навіщо питаєш?”
“Щоб ви сказали, що будете поруч”.
Я подивилася на бордовий гаманець у її руках.
“Я буду вдома”.
Олена повернулася через три години.
Зайшла, зняла взуття й мовчки поклала гаманець на стіл.
Я не питала.
Вона дістала студентську перепустку, ключ і складений аркуш.
На ньому стояло: “зараховано”.
Не найвища оцінка.
Навіть не добра.
Достатня.
Олена сіла на стілець і сказала:
“Я двічі забула слово”.
“Третього разу згадала?”
“Викладачка підказала першу літеру”.
“Значить, чесно заробила половину”.
Вона засміялася.
Я налила чай.
Після цього життя не стало зручним.
Олена ще раз провалила контрольну, але вже не купувала квиток додому.
Я все ж замінила бойлер і майже місяць скаржилася, скільки це коштувало.
Вона почала підробляти кілька вечорів на тиждень і часто приходила пізно.
Іноді не мила чашку.
Я сердилася.
Вона грюкала дверима.
Через десять хвилин поверталася, бо в бордовому гаманці лежав мій ключ.
Одного разу я сказала:
“Можеш зробити дублікат і тримати окремо. Раптом гаманець знову загубиш”.
Олена похитала головою.
“Ні. Так я точно перевіряю”.
Минуло пів року.
Тепер у бордовому гаманці майже ніколи не було великих грошей. Кілька купюр, банківська картка, студентська перепустка, зім’ятий список покупок і ключ від моєї квартири.
Олена все ще клала його на лівий край кухонного столу.
Одного вечора вона пішла на нічну практику й забула гаманець.
Раніше я б схопила телефон, подзвонила тричі й почала уявляти найгірше.
Але я тільки переставила його трохи далі від чашки, щоб не залити чаєм.
Ключ був усередині.
Отже, вона повернеться.