Я увійшла з немовлям на руках до порожньої квартири, і мені закортіло сісти від побаченого. Перш ніж дати волю своїм емоціям, я обережно поклала донечку, яку щойно привезла, на своє ліжко. Її ліжечко, яке мав зібрати Олег, так і стояло розібраним біля стіни. Щоб переконатися, що це не сон, я відчинила шафу, де ми з чоловіком зберігали речі, і поглянула на напівпорожні полиці. Я не сплю. І Олег не жартував. Він покинув мене, поки я була в пологовому.

Згорток у ковдрі на ліжку заворушився, закректав, а потім розплакався. Я переклала свою дівчинку так, щоб їй уло зручно, і швидко побігла помити руки.

Взявши доньку на руки, почала її годувати – мабуть, у дорозі, в заторах, вона зголодніла… Усе в мене завжди було не так, як у людей. Хто кидає дружину одразу після появи дитяти? Хіба таке взагалі буває?

Коли ми познайомилися з Олегом, він не сподобався моїм батькам. Мама намагалася мене напоумити:

– Оленко, що ти робиш? Якийсь дивний чоловік, невідомо звідки. За тобою такі хлопці упадають! Вибери правильно.

І справді, у мене було кілька залицяльників, із якими я разом навчалася. Хороші хлопці – мама мала рацію. Але вони мені не подобалися. Я казала їм, що вони марнують час, але один виявився особливо наполегливим. Остап. Він так і сказав, дізнавшись про Олега:

– Нічого, я почекаю!

Мої запевнення, що чекати немає сенсу, ні до чого не привели. А мамі я тоді відповіла:

– Але я кохаю Олега!

– Добре… давай розбиратися. За що?

– Мамо, як ти не розумієш! Кохають не за щось, а просто так.

– Це банальність найнижчого ґатунку. Якщо сама не розумієш, сядь і розберися. Опиши його переваги й недоліки. Склади список!

Я відмахнулася й вийшла заміж за Олега. Перед весіллям одна подія трохи затьмарила моє свято. Я дізналася, що мій вірний залицяльник Остап попав під роздачу. Сильно. Потрібна була пластика.

– Не здивуюся, якщо це твій Олежик усе підлаштував! – розчаровано сказала мама.

– Мамо, не вигадуй! Він на таке не здатний.

– Ну-ну, – пирхнула мама. – Чим він узагалі займається, ти так і не сказала?

– Він на державній роботі. Секретній, – переказала я те, що пояснив мені Олег.

– Воно й видно. Секретність на обличчі написана.

– Люба, не чіпай її, – втрутився тоді батько. – Дай їй право помилитися. Кожен усе одно мусить це пройти.

Весілля було веселим, попри те, що мої рідні не любили нареченого. Приїхав мій брат Іван із дружиною Софією. Він чомусь також не був у захваті від Олега.

– Щастя тобі, Оленко, – із посмішкою сказав він, цілуючи мене. – Я не дуже в це вірю, але раптом…

А я була щаслива попри їхнє несхвалення. Я кохала й вірила, що все буде добре!

Невдовзі після весілля я дізналася, що при надії. Але не склалося. Другий раз – те саме.

– Я одружився з жінкою нездатною виносити дитину, – підсумував Олег.

Мені стало прикро. Це все дуже важко, хочеться, щоб тебе жаліли й підтримували, а він…

Удалося з третьої спроби – справді вдалося. Тільки Олег якось надто наполегливо вимагав швидше зробити обстеження, щоб дізнатися, хто в нас буде – хлопчик чи дівчинка.

– Та яка різниця? Це ж усе одно наша дитина, – сяяла я.

– Ні, різниця є! Дівчат мені не треба, – відрізав чоловік.

Тоді він удруге зачепив моє серце. А потім у моєму житті почалися суцільні випробування. Раптово не стало батька. Мама заборонила мені поїхати попрощатися.

– Ти сиди вдома, потихеньку щось пороби. Ми з Софією все приготували, але ти можеш накрити на стіл. А на кладовищі в твоєму стані робити нічого.

Я накрила на стіл, прийшло кілька колег батька, сусіди. Посиділи, пом’янули. Мама трималася, але була дуже блідою.

– Я наступна, – просто сказала вона. – Мені тут немає що робити без нього.

– Мамо, не треба, – заплакала я. – Ти мені зараз так потрібна.

– А де твій чоловік, до речі? – запитав Іван.

Софія смикнула його за рукав і похитала головою. Увечері, повернувшись додому, я напосіла на Олега:

– Я була там сама! Усі дивилися на мене з жалістю. Ти був мені так потрібен!

– Не починай! – різко відповів чоловік. – У мене справи. А твоє діло – тримати дім у чистоті й подарувати мені сина. А ваші сімейні посиденьки мені ні до чого, ясно?

Мені стало ясно. Ясно, що мама мала рацію. Що я помилилася! Олег – черства людина. Він і справді міг бути причетним до ситуації з Остапом. Або… або навіть зробив це власноруч? А я, наївна, зі сміхом розповідала йому, що Остап збирався мене чекати.

Мама пережила батька на півтора місяця. Після церемонії брат сказав:

– Батьки заповіли квартиру мені. Тобі – нічого.

– Як? – остовпіла я.

Мені, звісно, було не до квартир, просто це звучало так дивно.

– Так. Поки ти заміжня за Олегом, так і буде.

– Іване… як ти можеш таке казати? У мене сім’я! Я чекаю дитину.

Я, до речі, дуже дивувалася, що досі її виношую. Розчарування сипалося звідусіль, але маля міцно трималося за мене. Я була йому за це дуже вдячна. Бо раптом зрозуміла: я дуже, дуже самотня! Брат із дружиною не рахуються. А чоловік, здається, у мене справді не найкращий.

Олег розсердився, дізнавшись, що батьки заповіли квартиру братові.

– Ти маєш право оскаржити!

– Я не буду. Якщо вони так вирішили…

– Ой, яка наївність… просто безнадійна!

Він махнув рукою у мій бік і пішов. Тієї ночі Олег уперше за час нашого шлюбу не ночував удома.

А потім стало ясно, що буде дівчинка. Але він усе ще на щось сподівався – раптом помилилися? Коли я народила, одразу зателефонувала йому, щойно прийшла до тями:

– Олеже… У нас донька.

Я думала, що він усе ж перебільшував своє ставлення до дівчаток. Але Олег сказав:

– Що ти за людина? Квартиру батьківську профукала. Сина народити не можеш. Усе скінчено, Олено.

Я намагалася заперечити, що це залежить і від батька, але Олег просто поклав слухавку. Мені здалося, що він зробив це з величезним задоволенням. Я дивилася на свій телефон і думала: як я могла в нього закохатися?!

Було все одно складно. Зруйнована сім’я, розтоптані почуття. Я сиділа в своїй квартирі з донькою на руках і витирала сльози. Думала, як назву свою крихітку. У двері подзвонили. А раптом Олег повернувся?!

Це приїхали Іван із Софією. Привезли купу пакетів із усяким – і смачним, і корисним. Брат зібрав ліжечко для доньки й сказав:

– Давай, поки ми тут, поміняємо замки? Коли думаєш розлучатися?

– Та я поки не думаю… – пробурмотіла я.

– Я до чого питаю. Може, тобі зручніше буде жити в трикімнатній? А цю здаси. Але спочатку розлучися, будь ласка! Я вважаю, що це треба зробити якнайшвидше.

– Батьки залишили трикімнатну тобі.

– Не починай! Ти чудово розумієш, чому.

– Оленко, просто в більшій квартирі ми зможемо приїжджати на вихідні, допомагати. У твоїй ночувати не дуже зручно, – втрутилася Софія.

Вона вже щось готувала на кухні, повернулася до кімнати й застеляла дитяче ліжечко. Я була їм така вдячна за все, що голосно розридалася.

– Ну, почалося… – махнув рукою Іван і вийшов із кімнати.

Софія підійшла до мене, взяла дитину, поклала в ліжечко, а потім обійняла мене.

– Не привчай до рук. Потім буде важко. Нехай лежить собі. Як назвалаїї?

Я відчувала теплі Софійчині руки на своїх плечах і думала, що Софія – дуже навіть гарне ім’я. Але я ще подумаю!

За тиждень до мене прийшов Остап. Мій брат, виявляється, зателефонував і все йому розповів. Остап змінився зовні після пластики. Але не став гіршим, просто… трохи інший. І в очах, раніше абсолютно веселих, оселилася якась печаль. Остап вручив мені квіти й пакет із фруктами. Я запросила його зайти.

Перші кілька хвилин було важко – я не знала, що казати. Вибачатися? Але ж не було точно відомо, чи причетний Олег до тієї історії.

– Ти як? – запитала я, намагаючись не дуже його жаліти.

– Та все чудово! Ти ходиш із нею гуляти? Як її звати, до речі?

– Софія. Софія Олегівна.

– Вау. На вчительку схоже. То йдемо на вулицю? Чи коли вам гуляти? Тобі, до речі, потрібна якась допомога? Звертайся, якщо що. Будь-коли!

Я одягла Софію, і ми пішли гуляти. На вулиці я зрозуміла, що в спілкуванні з Остапом нічого не змінилося. Як було легко й просто, так і залишилося. Як він був готовий мене підтримувати, так і зараз готовий.

– Остапе… пам’ятаєш, ти сказав, що чекатимеш мене? – запитала я.

– Звісно, пам’ятаю! Це ж я сказав. Як можна забути свої слова?

А я раптом згадала, як Олег, коли ми тільки познайомилися, казав, що любитиме мене завжди. Забув, мабуть… Я відмахнулася від спогаду.

– І що? Чекаєш ще?

– Як бачиш, – знизав плечима Остап.

Він штовхав перед собою візочок із чужою дитиною й почувався, судячи з усього, дуже навіть добре. Комфортно й гордо.

Софійка у візочку почала ворушитися й кректати.

– Повертай до дому! – скомандувала я.

Увечері, уклавши доньку спати, я взяла аркуш паперу й розкреслила його навпіл. Написала зверху: «Остап». У лівій колонці поставила плюс, у правій – мінус. Мені страшенно хотілося спати – Софія будила мене три-чотири рази за ніч, уже почав відчуватися недосип. Стрепенувшись від сну, як собака від води, я почала заповнювати таблицю плюсів і мінусів. Ліва колонка швидко заповнилася, а права залишалася порожньою. Я зависла над нею з ручкою й думала, що написати. У голову нічого не йшло. Ну… крім того, що я поки не відчувала до Остапа нічого, крім дружніх почуттів.

Замислилася, чи можна це записати в мінуси – це ж не недолік Остапа. Це моя проблема.

Прозвучав сигнал смски. Прийшло фото від Остапа. На зображенні був плюшевий ведмедик в упаковці й напис: «Як думаєш, їй сподобається?» Я мимоволі посміхнулася й полізла доповнювати графу «+». Вона вже була вся списана. Довелося перевернути сторінку.

Я глянула на Софійку, що мирно спала, і зрозуміла: це найкращий подарунок, який я отримала від життя. Попереду – нова сторінка. І хай там що, я відкрию її з посмішкою, бо маю заради кого боротися і жити.