– Мама у п’ятницю приїжджає, – Микола ввалився ввечері у квартиру з усмішкою кота з мультфільму “Аліса в країні чудес” і два чи три рази повторив цю фразу, щось муркочучи собі під ніс.

Марина помітно зблідла, але нічого не відповіла. Вона ще чудово пам’ятала у найдрібніших деталях попередній приїзд свекрухи.

– Та ці анекдоти придумали всі невдахи та ледарки, щоб даремно наклепи на “святих” жінок наводити, – сміявся чоловік. – Ти ж в мене краса!

Марина щоразу істерично закочувала очі після слів “мама приїжджає”. Світлани Сергіївни в житті їхньої родини було дуже, дуже багато.

Вона перевіряла дзвінками щоранку і щовечора не тільки сина, а й невістку, а щойно у старшого онука з’явився телефон – і його.

Якщо до дзвінків можна було звикнути та в призначений час просто відповісти й хвилин двадцять-двадцять п’ять присвятити “святій жінці”, то приїзди були для Марини тортурами.

Тепер їй потрібно було терміново начистити до блиску ванну, кухню та розібрати речі на полицях. Терміново звільнити холодильник, морозильну камеру, інакше все, що там зберігалося, буде відправлено прямо у відро для сміття.

Тільки Світлана Сергіївна вміла готувати правильні страви, заготовляти заморозку і, звісно, ​​балувати своїх рідненьких.

Ріденькими були син, онук з онукою і кішка Ляля. Марина до “рідненьких” не входила. Готувала прісно, ​​одноманітно і морила всіх “рідненьких” голодом.

Не надто ретельно стежила за чистотою будинку і не замочувала білизну перед пранням у пральній машинці – класика претензій свекрухи.

Марині навіть іноді здавалося, що Світлана Сергіївна записувала недоліки невісток, які їй сподобалися, які свекруха десь почула, і вимовляла їй.

– Марино, я не встигаю забрати маму з автовокзалу, тут тягнучка така…, – було відчуття, що чоловік дзвонив із підземелля, а не із щільного потоку залізних деталей на коліщатках.

Марина взяла ключі від своєї машини й мовчки спустилася вниз.

До автовокзалу від їхнього будинку було два квартали, зовсім недалеко. Але найголовніше – можна було під’їхати з боку другої брами, минаючи головну дорогу і, відповідно, затори.

Мати Миколи не стала б чекати на сина. Їй потрібно тут і зараз. Інше не приймалося, навіть білокрилі ангели, що несуть тебе на небо, не були виправданням для Світлани Сергіївни.

Автобус уже стояв на зупинці, коли Марина підійшла ближче. Голос свекрухи перебивав шум двигуна.

Водій, який добряче втомився від дороги, слухняно витягав з багажного відділення численні сумки та коробки.

Марина закотила очі й доторкнулася пальцями до чола. Опустивши руку, вона все ж таки зробила ще один крок і вийшла з-за автобуса.

Огрядна постать у чорних штанах з блискучими лампасами на боці й такого ж кольору кофті диригувала роботою.

Виходило у Світлани Сергіївни це чудово – давався взнаки двадцятип’ятирічний досвід роботи завідувачки складу.

Вона хотіла було ще якесь потрібне розпорядження видати, але погляд її затримався на Марині, і змусив замовкнути. Свекруха засмутилася. За наперед наміченим планом не пішло.

Марина спробувала посміхнутися, якось нервово смикнувши худенькими плечима, та засунувши руки в кишені.

– Тепер вантажника треба шукати, – замість привітання висловила своє невдоволення гостя.

Марина підійшла до великої пірамідки акуратно складених речей і випалила.

– Здрастуйте.

Світлана Сергіївна хотіла відповісти, але тут її погляд уже розв’язував наступне питання, та випередив думку.

– Юрко, – покликала свекруха знайомого хлопчика, з сім’єю якого вона їхала в автобусі.

– Де твої?

– Батько по квитки пішов, а мама у черзі за пиріжками стоїть.

– Так. Встань ось сюди й дивися за речами. Ми почнемо їх переносити в ма… – Ти сподіваюся на машині? – запитливо підійняла брови свекруха.

– Ага, – не чекаючи питання, відповіла Марина і схопила сумку.

– Ця важка, бери коробку, – мама чоловіка подумки ділила поклажу на кількість необхідних заходів.

– Ой, ну цілий день вантажити будемо, де мій рідненький? – пом’якшила вона своє невдоволення останнім словом.

– У заторі стоїть, скоро буде.

– Знаю я ваше “скоро”.

Марина підійняла коробку, але вона була не легша за сумку. Після третього заходу біля речей свекрухи вже стояла мати Юри, вони разом із сином жували пиріжки.

– Стійте тут, нам ще двічі залишилося сходити, – скомандувала Світлана Сергіївна.

Коли всі речі перекочували в машину, свекруха сіла поряд з Мариною і важко зітхнула.

– Тобі треба поміняти машину, замала для моїх речей.

Марина посміхнулася, відповівши про себе мамі чоловіка, і вони поїхали. Відповідати про себе “найсвятішій” жінці Маринку навчила подруга.

– Знаєш, наче й відповіла, і вона не почула. І тобі, і їй добре – У спосіб, – подруга великим пальцем показувала на ефективність методу.

Біля під’їзду Марина зупинилася так, щоб чоловікові було зручно вивантажувати речі матері та заносити до квартири. Марина вийшла з автомобіля і попрямувала до під’їзних дверей.

– Підіпри гарно двері, щоб заносити зручніше було.

– А…, – Марина хотіла заперечити, але вчасно зрозуміла, що всі аргументи не будуть враховані.

Ліфт працював, це трохи врятувало ситуацію. Коли остання коробка стала в маленькому передпокої, зателефонував Коля.

– Та вдома ми вже.

– Рідний мій, швидше приїзди, – вимагала в слухавку мати, забравши телефон у Марини.

Тепер вміст коробок і сумок перекочував з коридору на кухню. Марина допомагала. Тільки опівночі всі вгамувалися.

Рано-вранці Марина прокинулася від того, що все тіло ломило, горіло, і живіт надривав нестерпний біль, такий, що неможливо було рухатися.

Поїздку до лікарні Марина пам’ятала погано. Викликана карета швидкої допомоги їхала надто довго за мірками Світлани Сергіївни, і Коля повіз дружину сам.

Наступного дня Світлану Сергіївну знав уже весь персонал лікарні, бо вона сама особисто, ще до планерки, зайшла до лікаря і знала про стан Марини більше, ніж сама хвора.

Увечері, коли дозволили відвідування, якого свекруха добивалася з обіду, мати Миколи тихенько присіла на краєчок стільця біля ліжка невістки й важко зітхнула.

Марина здивовано дивилася на неї, мимоволі посміюючись подумки: “Напевно, галюцинації”.

Перед хворою сиділа розгублена жінка, ладна пустити сльозу. Немов з неї в одну мить витрясли всю цю зарозумілість і гордість, за допомогою якої вона могла гордо дивитися на всіх зверху вниз.

– Мила моя, рідненька, – тремтячими руками Світлана Сергіївна гладила руку Марини, – я все влаштувала, у тебе найкращий лікар у цій лікарні, чуєш, моя ти хороша.

Марина посміхнулася і подумала, що це їй сниться.

– Та я за тебе всім їм. Ух-х-х-х, – трясла вільною рукою в повітрі свекруха. Вона говорила тихо, м’яко, наче якась внутрішня жінка на якийсь час відокремилася від свекрухи і явилася назовні.

Коли забирали Марину з лікарні, мати прикрикувала на сина, постійно висловлювала невдоволення всім і вся, вимагала подушку під спину невістки, їхати не трусити її рідненьку дівчинку.

Удома Світлана Сергіївна теж була добра, дуже чемна з Мариною. До того самого моменту, поки невістка не одужала. Тільки тоді “свята” жінка намітила пакувати валізу.

Збираючись додому Світлана Сергіївна не згадувала більше про те, що сталося. Зате без сорому висловлювалася про наявність пилу в будинку, однієї пари брудних шкарпеток у кошику для білизни, та надто пісного супу. Все повернулося на свої кола.

На прощання свекруха підійшла і з особливою ніжністю обійняла Марину.

– Прощавай, рідненька, приїду, подзвоню тобі, бо ці твої слухавки не беруть, дзвоню, дзвоню…, – завела колишню пісню Світлана Сергіївна.

– Щасливої дороги, – побажала Марина і помахала свекрусі рукою. Вперше подумки щиро побажавши того ж “святій” жінці, що і сказала вголос.

Марина й досі була розгублена люб’язністю свекрухи. Що це було? Хто пояснить? Рідненька, хороша…- що за ніжності? Це точно не про свекруху! От і тема для міркування…

А ви що скажете з цього приводу? Ставте вподобайки, пишіть коментарі.