Коли це все сталося, то мама мені сказала, що це все через те, що я швидко пробачила чоловіка.

– Треба було почекати аби він заслужив прощення, а не отак зразу – добре, приходь назад.

Але я вас питаю – хіба пробачити легко?

Чоловік мені сказав, що я після другої дитини дуже змінилася, вже не та, що була, він злякався, що так буде до скону і запанікував.

А я хитала головою на знак згоди – так і було, я розслабилася, розчинилася в щастю, яка різниця, що на мені, коли з мене, наче сонце, струменіє любов? Я навколо своїх дітей і чоловіка бігаю, і кручуся, все для них роблю? Вони є у мене і це найбільша моя винагорода, мені не треба дякувати за обід чи помагати на городі – я все сама зроблю з радістю.

І ось я на кухні готую Сашків улюблений борщ, як забігає моя подруга, захекана, розпашіла.

– Дай води, а то в роті пересохло, – каже.

Випила залпом і до мене:

– Сашу твого бачили з міською. Та яка вона міська? То ж баби Параски онука, наша однолітка, приїжджала сюди на літо роки, кажуть, що вони колись зустрічалися, а тепер от приїхала, розлучена і за твого вхопилася. Роби щось!

– Я борщ варю, – розгублено прошепотіла я.

– Який борщ? Аня підстриже тебе та пофарбує, я тобі якесь плаття позичу, але не те зелене, воно у мене святкове, сама в ньому раз в рік виходжу. От і думай.

Мені стало якось дивно – до чого тут одяг і зачіска? Я ж люблю його, це ж найкраще, що може бути у світі.

Саша не виглядав винним, коли прийшов з роботи і сів за стіл, наминав мій борщ і прицмокував.

– Ніде такого смачного нема, їв би і їв.

– Не хвилюйся, тобі вистачить, ніхто ж його й не їсть у нас, лиш ти.

Такі буденні балачки, борщ і справді їсть лише він, йому дуже смакує, я його готую на бульйоні, додаю перчика і сметанки, він тоді такий наваристий, червоний, а зверху цибулькою молоденькою притрушу, спеціально її морожу аби для нього була.

Якось так дивно, що він таке учинив, а я про борщ думаю? І знаєте, що думаю? Що мені на нього йду купу часу, я марную його на кухні на нього, а він юнацьке кохання згадав.

– Правду про тебе кажуть?, – спитала його.

Заперечення у нього на губах застряли, потупив очі і почав говорити про те, що Ліда моя однолітка, а виглядає на десять років молодше і так далі.

– Вона поїхала і я хочу бути з вами, – сказав твердо.

І я пробачила, а навіщо щось випитувати, коли не зможеш потім забути жодного слова?

Я дізналася, що Лідка виїхала в Європу, перероджується в нову жінку, впевнену і щасливу. Я була за неї рада, нас, щасливих жінок, має бути в світі багато.

Я знову любила всіх на світі, мені було все під силу.

А потім вона вернулася і Сашко притьмом побіг до неї городами. Я випадково вийшла на город, а він бреде пригинаючись від неї.

Побачив, що я дивлюся і так скривився, наче це мені має бути соромно, що підглядала.

Я пішла збирати його речі. Хата моя, а він хай йде до матері. Він мовчки зібрав сумку і пішов до батьків.

Я не спала до ранку, все думала, що все, що я так роками будувала, воно все зруйноване.

Мама прибігла на ранок з розрадою, мовляв, не треба було так швидко пробачати, а тепер треба щось робити.

– Не знаю, мамо, тут ні стрижкою, ні платтям все не виправиш.

– Правильно, доню, тут треба знайти собі чоловіка і хай він знає.

– А кого?

– Як кого? Он Роман і машину має, і квартиру в місті, і давно на тебе поглядає, того й холостяк досі, що тебе любить.

– Мамо, він не того холостяк, – сказала я задумано.

І раптом мене осінило. Для чого ця вся показуха примарного щастя? Терпіти Романа з його характером і поглядами, лиш тому, що треба показати всім, що я потрібна? Бігти Сашка вертати аби показати всім, що у мене міцна родина?

Чи треба це мені? Стільки часу, а я ж не можу нічого вернути, ні хвилини, ні секунди. Знову ці роки на кухні?

– А як інакше, жінка без чоловіка, то як це так?, – округлила очі мама.

Тобто, я маю робити для нелюбого чоловіка те, що вже й для любого робити не хочу?

Тільки згодом я зрозуміла, що то не був день втрат. То був день звільнення від усього зайвого.

У мене стільки часу звільнилося, коли Сашко пішов, бо не треба було йому готувати щось смачне, а це мінімум треба три години на кухні провести, а це ж ще треба виростити, що до столу подати.

І так у мене з’явився час зрозуміти, а скільки часу я можу витратити для себе?

Прийшлося довго згадувати, що я взагалі люблю робити, бо завжди випинало на гора «ти маєш».

Це дуже відлунювалося, оте «маєш» з уст усіх довкола:

– Ти маєш садити город, що ти грядки полуниці понасаджувала?

– Ти маєш поле засіяти ячменем. Для чого тобі кущі смородини?

– Ти маєш сидіти вдома, яке вчитися водити? Шукай найперше, хто тобі машину купить!

– Ти маєш в хаті сидіти і на чужих чоловіків не дивитися, яке їхати з дітьми самій на озера?

Мені прийшлося дуже багато пробувати, що мені подобається. І це ще більше викликало осуду, бо не можна було так часто міняти те, чим я хочу займатися.

– Не пішло тобі городництво, то вертайся до картоплі і капусти, бачиш, що те не родить. Які квіти ти хочеш садити? Та ти хіба маєш до того голову? Ой, доню, про тебе вже в селі всі говорять, що краща ти була жінка, спокійна, коли чоловіка мала.

І мені таке чоловіки казали, як аргумент.

– Ти така, бо чоловіка не маєш, то до мене придивися і заспокоїшся.

Але я не хотіла вертатися до себе, спокійної, я була набагато собі миліша така, яка пізнавала світ. Люди добрі, світ такий великий, в ньому є стільки всього, а ми що робимо? Слідкуємо аби всі робили одне і те ж? Для чого?

У мене й досі нема чоловіка, недавно колишня свекруха прощупувала чи я би її сина не пробачила.

– Він готовий вернутися, попри те, що про тебе кажуть.

– Ні за які гроші, – відказала я.

Милість він мені хоче зробити, ні, не варто бути таким благородним. Це тепер я точно знаю.