Олена йшла з базару з важкою сумкою. Вона раз на тиждень ходила закуповувати продукти, щоб потім бути вільною від походів у магазин. Погода стояла чудова: небо було синім, немов був не жовтень, а квітень: золоті берези були пухнастими і тішили око, а червоні грона горобини немов новорічні ліхтарики виділялися на тлі ще зеленого листя.

Раптом вона почула, що її окликнули. До болю знайомий голос. Оленаа здригнулася і зупинилася. Це був її колишній чоловік Павло.

— Привіт, а я думаю: ти чи не ти… – вимовив він, усміхаючись, – стільки років минуло. Напевно, дев’ять?

— Напевно, – відповіла розгублена Олена, – а ти як тут? Приїхав до батьків?

— Так, раз на рік приїжджаю. Винен, що так рідко, але робота. Ти як? – він зацікавлено дивився на колишню дружину.

Вона залишалася все такою ж симпатичною, милою, ось тільки очі видавали якийсь чи то смуток, чи то заклопотаність. Такою вона раніше не була, коли вони жили разом. У ті щасливі три роки сімейного життя вона завжди була усміхненою, навіть кумедною, бешкетною, чим і подобалася Павлові. Та що там подобалася! Він шалено кохав її, ревнував, і страждав навіть від коротких розставань…

— А я добре, – Оленка змінилася в обличчі, намагаючись посміхнутися, як вона посміхалася колись, – працюю там само, в інституті, дім, робота, батьки…

— Одна? – навпростець запитав Павло, бо це для нього залишалося важливим, він це одразу відчув, тільки-но помітив її, що йшла тротуаром, згорблена під вагою своєї ноші.

— Ну, чому ж? Живу з Василем… Він мене любить. Я його – теж… – усміхнулася вона. І подивилася на нього запитально, очікуючи його відвертості.

— А я ось теж працюю, живу нормально, квартира окрема, простора, все чудово.

Вона продовжувала дивитися на нього уважно.

— Один? – нарешті, запитала вона.

— Ну, чому один? Є в мене дружина, хороша господиня, холодці варить, пироги пече, салати там усякі вміє приготувати… – перераховував Павло, згадуючи на ходу меню обідів, – вона кухар-кондитер у ресторані, мені в якомусь сенсі пощастило. Я не ходжу по магазинах, ось як ти. І вдома завжди наготовано.

Він узяв з її рук сумку.

— Давай, допоможу донести, а то важка якась…

— Спасибі, – відповіла Олена і вони пішли далі парком. Колись вони тут гуляли, за часів їхнього кохання.

Зупинилися на хвилину біля лавки, де вони колись цілувалися. Лавка стояла під кущами бузку, які ще більше розрослися відтоді.

— Рай для закоханих. Пам’ятаєш? – запитав раптом Павло, вказуючи на парочку, що сиділа на їхній лавці.

— Пам’ятаю…- прошепотіла Олена, – тільки давно все це було. А діти у вас є?

— От дітей немає, пізно вже, розумієш? – він подивився на неї і зітхнув.

Коли вони жили разом, Олена тільки закінчувала інститут, мав бути захист диплома, державні іспити, і вони не планували дітей у цей час. А потім почалися сварки через ревнощі, через дрібниці побуту, Оленка вже не наважувалася вести розмови про планування, бачачи, що їхнє сімейне життя не таке вже й гладке.

— А може, й даремно ми тоді не планували дитину, Павле… Пробач ти мене. Раптом не зустрінемося більше. Я почуваюся винною. Багато думала… – сказала вона йому, розлучаючись біля свого під’їзду.

— Та що тепер говорити, справа минула. І я був дурнем повним. Ревнував. Усе боявся тебе втратити, так любив. До божевілля… – відповів він, дивлячись їй в обличчя.

Вона зніяковіла, відвела очі вбік і увійшла в під’їзд. Усе той самий будинок, та сама адреса.

Павло побрів додому. Він не міг піти повз квітковий кіоск і купив там білі хризантеми. Як вона любила. Тільки цього разу приніс він квіти матері. І вона так зраділа, що розцілувала його в щоки, а потім раптом помітила смуток у його погляді.

— Що трапилося, Павлику? Ти як?

— Усе добре, мамо. Я як був брехуном, так і залишився… – відповів він і пішов у свою кімнату, ліг на диван і заплющив очі. Вона, така красива, ніжна, кохана досі Оленка, не виходила з голови.

«І навіщо я набрехав про простору квартиру, коли живу в однокімнатній? – думав він, – кому потрібна моя брехня? І яка в мене, одинака-вовка, дружина, до чортової матері?»

Він схопився і знову пішов на вулицю, а мати тривожно дивилася йому слідом із вікна, здогадуючись про його вічні муки. «Бідний мій хлопчик… Однолюб як був, так і залишився. Вона не дає йому спокою. І що з ним буде? Ніяк не влаштує своє життя…»

Жінка підійшла до ікони і стала молитися. Чоловік повернувся з роботи і запитав про Павла.

— Та він пішов кудись. Мається, як завжди, коли сюди приїжджає. Он квіти мені приніс. І що б це означало? Не розумію… – сказала мати Павла і обійняла чоловіка.

— Це нічого. За свою дурість завжди доводиться платити. Він мужик, і не дурний, не хвилюйся, все владнається, – заспокоїв її чоловік.

А Павло в цей час ішов до будинку Оленки. Подвір’я вже огорнули густі сутінки, він сів на лавку і став дивитися на її вікна. Вони світилися слабким вогником. Напевно, це був настінний світильник. Оленка любила читати.

«Мабуть, із чоловіком телевізор дивляться. Василь… Коханий… – Павло совався на лавці, – а я ж знову ревную… От же дурість яка! І що я тут роблю?»

Тут повз пройшла повненька жінка. Вона глянула на Павла і зупинилася.

— Ви когось чекаєте? Ви до кого? Боже ти мій? Павло, ти? – впізнала вона.

Це була Зінаїда Петрівна – давня літня сусідка Оленки.

— Упізнали, тітко Зіно? Так, я… Тільки не кажіть Олені, незручно, я тут так, повз йшов, за старою пам’яттю зайшов посидіти, згадати молодість.

— Так, ти змінився, – вона присіла поруч, – полисів трохи, і зморшок трохи додалося.

— А ви все така сама… Не змінює вас час, – усміхнувся Павло.

— Та вже, скажеш теж, – засміялася вона, – це темнувато, а при світлі – так я вся в зморшках, скоро баба Яга.

— Так, пам’ятаю, як ви гуляли, – продовжувала вона, – щаслива пара була. На вас ми всі милувалися. І як шкода, що розлучилися. Нерозумно й прикро. Прикро за вас, – підсумувала вона.

— Ну, зате тепер хоч вона щаслива, – похмуро відповів Павло, – і щаслива, і все в неї склалося. Не те, що в мене…

— Щаслива? Ну, не знаю… Не знаю. Як на мене, жіноче щастя – коли сім’я, дітлахи, чоловік гарний, а решта додасться: робота і всякі там друзі та товариші… – філософськи вимовила Зінаїда Петрівна.

— Що ви маєте на увазі? – не зрозумів Павло.

— А те й маю на увазі, що сім’ї в неї як не було після тебе, так і немає. А самотність – штука важка, а для молодої жінки – як камінь на душі… – стала пояснювати сусідка.

— Як самотність? – перебив її Павло, – а як же Василь? Вона його любить…

— Ну, Василь, звісно, рятує. До певної міри. Без нього було б зовсім погано. Я їй одразу сказала – заведи кота. Без тварин у квартирі – туга темна. А кіт, він і любить, і помурчить… І поговорити з ним можна. Як людина – все розуміє. Ось, наприклад, мій Мурзик. Він…

— Що? Василь – це кіт? – скрикнув Павло і схопився з лавки.

— Кіт. І що такого? Вони бувають розумніші за іншу людину… – стала сперечатися Зінаїда Петрівна.

Павло вже її не слухав. Він зірвався з місця і побіг до квіткового кіоску. Продавщиця вже зачиняла віконниці.

— Молодий чоловіче, що хотіли? Закриваємося.

— Білі хризантеми є? – запитав він, дістаючи з гаманця гроші.

— Скільки вам гілочок? – жінка почала виймати з вази квіти, – та ви, здається, сьогодні вже їх купували? Не вистачило, чи що?

— Давайте все, що є.

Продавщиця почала перераховувати квіти, але Павло вирвав у неї з рук увесь букет і поклав купюри на стіл.

— Але, тут забагато… – кричала продавщиця навздогін Павлу, що йшов.

— Решти не треба! – теж крикнув їй Павло.

Тітки Зіни вже не було на лавці. Вона піднімалася сходами в коридорі, коли побачила Павла, який біг угору.

— От божевільний! Та що трапилося? Можеш хоч пояснити? – запитала вона.

— Потім, тітко Зіно, все потім… – Павло перестрибував через дві сходинки.

Оленка відчинила двері й ахнула. Павло простягав їй величезний букет її улюблених квітів. Як колись… Дуже часто.

— Ти? Квіти? Павло… Я не могла тобі сказати, і збрехала, вибач, – біля ніг Олени стояв пухнастий кіт, оглядаючи раптового гостя.

Павло зайшов і одразу обійняв Олену.

— Я теж тобі збрехав, нікого в мене немає, і кохаю я тебе найбільше на світі. Як завжди. І тільки тебе одну…

Вони цілувалися, немов і не було дев’яти років розлуки, немов перелетіли удвох над темною прірвою, і тільки завдяки коханню втрималися, залишилися живими, і знову з’єдналися в єдине ціле, як колись…

Павло зателефонував матері вже вночі.

— Мамо, не турбуйся. Я вранці прийду. У мене все добре…

— Синку, ми божеволіємо. Де ти, що з тобою, пішов, нічого не сказавши… – плакала мати в слухавку, – ну, раз добре, то й добре…

— Та в нас усе добре. Я в Оленки.

— У якої Оленки? – про всяк випадок уточнила мати.

— У дружини.

Уранці пара прийшла до батьків Павла. Мати як ні в чому не бувало, накривала на стіл сніданок – сирники з домашнього сиру, сметанний пиріг і какао.

— Як я люблю ваші сирники, Тетяно Георгіївно, – сказала Оленка, – спасибі велике…

— Коли їдете? – запитав батько.

— Завтра, – відповів Павло, – але скоро повернемося. Звільнюся якомога швидше. І Оленка їде зі мною. Уже домовилася щодо її екстреної відпустки.

— От і молодці, – кивнув батько, – не розлучайтеся більше.

— Як же у вас усе швидко закрутилося! – дивувалася Зінаїда Петрівна, – вогонь, а не мужик! Ти, Оленка, не хвилюйся, Василя я буду доглядати як годиться. З ласкою і з розмовами. Їдьте, мої дорогі. І повертайтеся скоріше.

— Я вам ще дякуватиму. По-справжньому, з подарунками і музикою, – пообіцяв Павло сусідці.

— А мені за що? – здивувалася Зінаїда Петрівна.

— За балакучість, – відповіла Оленка.

— Ааа, за довгий язик! Що розповіла про тебе, про твого Василя… – засміялася сусідка, – ось і не дарма, як виявилося. Довгих років сімейного щастя вам!

Пара поїхала і повернулася через місяць додому.

Батьки Павла та Оленки були раді відновленню сім’ї. Вони ще не знали, що скоро будуть радіти ще сильніше. Не знала ще й сама Олена, що в положенні… Радість і щастя оселиться в їхньому домі тепер на довгі роки.

Як кришталеву вазу берегтимуть тепер любов і злагоду молодята. Дивно бути двічі одруженим на одній і тій самій жінці, чи не так? Однак, і таке в житті трапляється…