Надія витерла руки об фартух і виглянула у вікно. Ранок був свіжий, трохи вологий після нічного дощу, і пахнув мокрою землею та вітром. Сьогодні була субота — день, коли ніби й можна відпочити, але якось не виходило.
За останні пів року вона звикла жити по-іншому. Самій. Тихо. Без зайвих слів. Без чоловіка, без дорослих дітей, які подалися у місто й тепер рідко дзвонили. І ось — цей хлопчик.
Його знайшли на узбіччі траси, неподалік від автобусної зупинки. Малий сидів у бур’янах, обійнявши старого плюшевого ведмедика, і мовчав. Йому було років п’ять. У селі ніхто не знав, чия то дитина. Дільничний тільки розвів руками: документи — нуль, речей — жменька, імені — не каже. Лише дивиться з-під лоба, ніби старий.
— Може, хтось із міських залишив, — припустила сусідка Галина, — Хіба мало таких зараз… Поїхали з кимось на заробітки, а потім… та хіба розбереш…
Надія тоді мовчки поставила перед хлопчиком миску з кашею. Той спочатку не зрушив з місця, але потім поволі підійшов і став їсти. Не поспішав, їв мовчки, дивився на неї ніби з подякою, але без усмішки.
— Як тебе звати? — спробувала вона лагідно.
Хлопчик знизав плечима.
— Я можу тебе називати Артем? Подобається таке ім’я?
Він не відповів. Але наступного ранку, коли вона покликала його: «Артемчику, снідати!», — він прийшов. І вже не з ведмедем, а з дерев’яною іграшковою машинкою, яку знайшов у старому сараї.
Так вони й жили. Вона не питала — він не розповідав. Кожен мав свою тишу. Але в цій тиші народжувалося щось нове — спокійне, справжнє, хоч і болюче. Її серце, виснажене роками, тріщинами в родині, самотніми вечорами, починало оживати. Іноді вона ловила себе на думці, що чекає від хлопчика усмішки більше, ніж листа від власного сина.
— Бабусю, а в тебе є хтось рідний? — якось тихо спитав Артем, коли вони поливали грядки.
Надія зупинилася. Грудка підкотилась до горла.
— Є… Але вони далеко. Дуже далеко, синку.
— А я можу бути тобі трохи рідним?
Вона сіла на лавку і обняла його. Він тремтів. Не від холоду. Від страху, що знову залишиться сам. А вона — від того, що знову когось втратить.
Увечері подзвонив дільничний: знайшли матір. У місті. В лікарні. Впала з висоти. Жива. Хлопчика шукає.
Надія довго стояла біля вікна. За вікном сіріло, і ластівки літали якось надто низько.
Наступного дня Артема забрали. Він не плакав. Тільки на прощання прошепотів:
— Якщо мама знову загубиться… я знайду тебе, добре?
Вона кивнула. Не могла говорити — слова зраджували, як часто це буває у важливі хвилини. А потім лишилась сама. Знову.
Тільки цього разу — з теплом.
Увечері хтось постукав. Вона відкрила — і побачила свого сина. Рідного. З валізою.
— Мамо, я… якщо ще не пізно, можна я трохи поживу тут?
Надія довго дивилася на нього. Наче бачила вперше. І знову — ця грудка в горлі, але вже не від болю, а від чогось світлого. Вона тільки відступила вбік і сказала:
— Заходь. У нас якраз на вечерю борщ ще гарячий…
І в ту мить Надія зрозуміла — життя завжди дає шанс. Навіть коли здається, що все втрачено.
