Домка жила на самісінькому краю села Чорнобривці. Хата її стояла під лісом, мов відрізана від усього світу. Вона була вдовою з трьома дітьми, і щоранку, ще до співу півнів, ішла на поле. Її руки були в мозолях, обличчя — в зморшках, але очі світились вогнем, який не згас навіть після всіх її втрат.
Чоловік загинув на фермі. Придушило плитою, коли ремонтував дах. Вони тоді ще навіть не встигли весілля зіграти — лише розписались. Найстаршій доньці було п’ять, а найменший ще навіть не вмів говорити.
Село жаліло її, але допомогти особливо ніхто не міг — у всіх своїх біда вистачало. Вона не просила. Тягла, як могла. Тримала корову, свиню, курей. Випікала хліб на продаж. Працювала вдень і вночі.
Діти росли. Старша донька, Христина, була вперта, як і мати. Але між ними завжди було напруження. «Ти нічого не розумієш, мамо!» — кричала вона. «Бо ти думаєш, що тільки твоя правда — правда».
Домка терпіла. Вона хотіла для Христини кращого життя. Щоб не горбатилась, як вона. Але дочка хотіла піти в місто, співати, танцювати, мати своє життя — без землі, без гною, без ранкової роси на чоботах.
І одного дня Христина втекла. Поїхала до міста з якимсь музикантом. Листів не було, дзвінків — теж. Домка ходила в ліс, сідала на пеньку і молилась. Їй снилась дочка — в білій сукні, серед великого міста, але з порожніми очима.
Через два роки Христина повернулась. З дитям на руках. Худа, змучена, без слів. Домка нічого не питала. Взяла на руки внука, загорнула в свою хустку і сказала: «Тепер ти вдома».
Вони довго мовчали. Потім говорили. Потім знову мовчали. Але разом — пололи город, в’язали снопи, купали малого. Христина почала співати знову — в клубі. А Домка нарешті побачила в її очах вогонь.
Вони й досі не домовляються, сваряться, часом мовчать днями. Але коли Христина співає, Домка завжди сидить у першому ряду. І втирає сльозу краєм фартуха.
Бо чорна земля — то не кара. То коріння, яке тримає навіть тоді, коли все валиться.
