Одарка народилась і виросла в селі Полівка — там, де за кожним пагорбом пасеться дитинство, а повітря пахне свіжою випічкою та димом з комину. Вона була акушеркою, але не просто медиком — вона прийняла на світ більше ста немовлят, і кожне з них було для неї як своє.
Її знали всі. Коли в когось починались пологи — бігли по Одарку. І не важливо, день це був чи ніч, мороз чи дощ — вона йшла. З валізкою, де було все найнеобхідніше, з молитвою на вустах, і з тією м’якою усмішкою, яка заспокоювала навіть найпереляканішу матір.
Чоловіка вона не мала. Кажуть, колись дуже любила одного Івана, але той поїхав у Канаду і не повернувся. Вона чекала, писала листи, а потім — просто перестала чекати. Вдягла білу хустину і більше ніколи не говорила про нього.
Жила сама. Хата в неї була чиста, з вишитими рушниками над іконами, з квітами на підвіконні, з котом Барвінком, що муркотів на печі. Люди казали, що Одарка — мов свята. Бо мала легкі руки, добре серце і ніколи не осуджувала.
Вона часто сиділа на лавці біля воріт і дивилась, як малі діти бігають босоніж. Деякі з них були тими, кого вона прийняла на світ. Вони підбігали, обіймали її, приносили малюнки, а вона дарувала їм яблука зі свого саду.
Одного разу до села приїхала нова сім’я — біженці зі Сходу. Жінка була вагітна, змучена, без надії. І знову покликали Одарку. Вона прийняла пологи, як завжди — мов у молитві. А коли дитина закричала, вона прошепотіла: «Будеш жити, бо народжена в любові».
Та одного дня вона сама впала на порозі своєї хати. Серце не витримало. Її не стало рано-вранці, коли ще туман лежав на полях. Люди плакали, мов за рідною матір’ю. Весь цвинтар був у квітах. А на похороні — півсела, і кожен ніс маленьку свічку.
Після її смерті в селі поставили лавку з написом: «Тут сиділа Одарка — та, що давала життя». І тепер щоранку там граються діти, сміються, бігають. Вона, здається, все ще з ними.
