Мотря жила в селі Берестівка, у хаті, яку збудував ще її дід. Вона була вольова, вперта і горда — з тих жінок, що кажуть «сама справлюсь» і справді справляються. У неї була донька — Зоя, єдина, пізня дитина, яку Мотря народила у 42 роки. І з якою у неї було одвічне — як то кажуть — “через одне слово, дві сварки”.
Зоя з дитинства мріяла про місто. Її дратували корови, гній, картопля і мамині вічні «ти нічого не розумієш». Мотря ж хотіла передати їй землю, хату, стару криницю, в яку ще її баба воду набирала. Та донька лише відмахувалась: «Мамо, я не твого ґатунку. Я — не село».
Коли Зоя закінчила школу, відразу втекла до Києва. Мотря не плакала при ній. Але після того ще довго сиділа на лавці під хатою, тримаючи в руках її дитячу хустку. Відтоді Зоя приїжджала лише раз на рік, на Великдень. І щоразу — з поспіхом і невдоволенням.
«Тут нічого не змінилось!» — казала вона.
«Бо тут пам’ять живе, а не бетон і скло», — відповідала Мотря.
Найгірше стало, коли Зоя привезла чоловіка і заявила: «Будемо продавати хату. Купимо квартиру в місті». Мотря встала з-за столу, витерла руки об фартух і мовила: «Хату я не продавала, і ти не продаси. Тут лежать мої батьки. Тут криниця знає всі наші гріхи».
Скандал був страшенний. Зоя кричала, плакала, грюкала дверима. Поїхала, не попрощавшись. І два роки не давала про себе знати. Мотря мовчала. Але щовечора дивилась на фото доньки і шептала: «Боже, бережи моє дитя, навіть якщо воно мене не чує».
Аж поки одного ранку до її двору не під’їхала машина. Зоя вийшла — бліда, виснажена. «Мамо…» — прошепотіла. — «Я розлучилась. У мене більше нічого нема. Лише ця хата».
Мотря нічого не сказала. Підійшла, обійняла. І мовила: «А в мене все ще є ти. І стара криниця, яка тебе чекала».
Зоя залишилась. Вони довго вчилися жити знову разом. Через мовчання, через спогади, через спільне варення вишень. Але щовечора вони сиділи на лавці, поруч. І це було більше, ніж «мир».
