Марія була з роду травниць. Її бабця лікувала зіллям ще до війни, мати — при Союзі, а вона — вже у незалежній Україні. У селі Горицвіт її всі знали: і старі, і малі. Казали, що в неї “око сильне” і “слово тяжке”.
Її хата стояла недалеко від Журавлиної балки — місця, яке селяни оминали. Кажуть, там щось ходить ночами, співає чи то дитячим голосом, чи то вовчим виттям. А Марія не боялась. Вона там з дитинства пасла корів, рвала траву, говорила до вітру.
У неї був син — Назар. Сильний, гарний хлопець. Якось поїхав у Київ, сказав: «Не хочу бути в селі. Я собі щось знайду». А вона тільки перехрестила і відпустила. Хоч серце стиснулося, бо знала — не для нього місто.
Там він зв’язався з поганою компанією. Почав пити, пропадав. Марія писала листи, передавала посилки. Але він все рідше дзвонив. І одного разу подзвонила вже міліція. Назар загинув — сказали, впав з будівлі. Марія не повірила.
Вона забрала тіло, поховала в себе на городі, під яблунею. А з того дня почався вітер. Щоночі — з балки, такий, що двері самі відчинялись. І чувся голос: «Мамо…» — шепіт, ледь вловимий.
Сусіди казали: «Вона збожеволіла від горя». Але Марія знала: Назар приходить. Щоб сказати щось, чого не встиг. Щоб попросити прощення. Вона сідала з лампою біля вікна і відповідала: «Я тебе чую, синку. І прощаю».
Через рік у її двір зайшла незнайома дівчина. З немовлям. Поглянула прямо в очі й сказала: «Я — Маринка. Від Назара». Марія вперше за рік заплакала. Взяла дитя на руки і прошепотіла: «А значить, вітер не брехав».
Відтоді вона жила не сама. Навчала Маринку варити відвари, збирати трави, дивитись на сонце. А вітер більше не виїв шибки. Він став лагідним. Немов подяка.
