Марина жила у Липовому Яру все своє життя. Маленьке село на краю світу, де вулиці пахнуть сіном, а в кожній хаті — хрестик над дверима. Вона була жінкою з важкою долею, але з лагідними очима, які, здавалося, несли тепло навіть у найхолоднішу зиму.
Її чоловік загинув на заробітках у Польщі, залишивши її з трьома дітьми. Найменшому було лише два роки. Вона не плакала при людях, тільки вночі, коли всі спали, ховала обличчя в подушку і тихенько шепотіла: “Боже, дай сили”.
День за днем вона вставала ще до півнів, топила піч, готувала дітям їсти, а потім ішла до худоби. Її руки були грубі, потріскані, як земля після засухи. Але в цих руках жило життя — вони годували, зігрівали, захищали.
Люди в селі поважали її. Вона не просила допомоги, хоча іноді було видно, що їй важко. Але коли хтось з сусідів захворів або комусь потрібна була порада — першою приходила Марина.
Її старша донька Ганна одного разу сказала: “Мамо, я поїду в місто, буду вчитися, щоб ти більше не носила відра з криниці в мороз.” І Марина тільки кивнула, а коли донька сіла в автобус — довго стояла на зупинці, поки не зник за поворотом.
Марина мріяла тільки про одне — щоб її діти не знали того болю, який знала вона. Щоб у них була доля легша, життя добріше. Вона жила не заради себе, а заради них.
Одного разу, влітку, коли її город зацвів соняхами, до неї приїхали журналісти. Вони почули про «жінку з Липового Яру, що тримає на плечах три життя». Вона не хотіла говорити на камеру, але згодилась, коли побачила, що це може надихнути інших.
Її історія облетіла всю Україну. Люди надсилали подарунки, допомогу, дякували їй за силу. Але Марина казала: “Я — звичайна. Таких, як я, багато. Ми — ґрунт цієї землі”.
Того року, восени, вона вперше за довгий час усміхнулась — коли отримала листа від доньки, в якому було написано: “Я тебе люблю. І я горджуся, що я твоя донька”.
