Я живу в селі, та останнім часом мені дуже самотньо і важко. Торік мені виповнилось 75 років, наче ще не стара, але здоров’я увесь час підводить.
Три роки тому ми з чоловіком потрапили до лікарні з ковідом. Обидвоє лежали в реанімації й шансів було мало.
Врешті додому повернулась я одна. Як важко було. Ніхто ж не думав, що все так складеться.
З часом ставало дедалі важче. Син провідував мене вкрай рідко, адже жив у місті на відстані 120 кілометрів від мене. Я сумувала.
До того ж через коронавірус почалися проблеми з нирками. Та я ніколи не скаржилась. Не хотіла нікому завдавати клопоту. Та нещодавно Андрій покликав мене в гості. Хотів привітати з Міжнародним жіночим днем. Та сказав, щоб я приїхала ще раніше.
Син живе на околиці, має гарний будиночок. Та він зовсім не великий, три кімнати й вітальня, в якій мене й розмістили. Онуки досить дорослі, підлітки. Вони вже не звертають уваги на бабусю. Невістка увесь час заклопотана. Син також постійно на роботі. Минуло кілька днів і я збагнула, що заважаю.
А тоді сталося те, після чого я вирішила повертатись додому. Якось я не могла довго заснути й пішла на кухню попити води. Та біля дверей спальні почула крики.
– Нічого не виходить! Вона жахлива.
– Не переймайся, все буде добре, потерпи ще трохи!
Я відразу збагнула, що вони сваряться через мене. Пішла збирати речі. Сльози лилися з очей, та я розуміла. Кому в хаті потрібна стара жінка. Просто я думала, що ще хоч трошки побуду з рідними.
Зранку я сказала синові, що їду.
– Мамо, ти куди? Ми ж планували, що ти ще будеш.
– Я все розумію і не хочу вам заважати! Якщо можеш – відвези мене на автовокзал.
– Добре, тобі й дійсно краще переїхати. Але транспорт не знадобиться.
Андрій взяв мою валізу і вийшов у двір. Разом ми пройшлися садком позаду будинка. І на іншому його боці я побачила малесеньку сучасну дерев’яну хатинку.
– Ми розраховували показати тобі новий дім трішки пізніше. Дружині страшенно не сподобалась кухня, яку встановили. Каже, що вона жахлива. Та, як на мене, досить гарна. Просто треба трошки змінити.
Я не могла стримати емоцій. Невже це все не сон? Я міцно обійняла сина. І пишаюся, що виростила таку прекрасну людину. Згодні?
Напишіть нам в коментарях
