Не знаю, звідки він з’явився в нашій компанії. Хтось його привів, і я б і імені його не запам’ятала, будь воно більш поширеним, але його звали Германом, а такі імена запам’ятовуються.
Так, це буде розповідь про гидотy, яка іноді знаходить в людських душах благодатний грунт.
Пам’ятаю, що зібралися ми тоді без особливого приводу – просто відпочити. Був у нас улюблений, для таких цілей, ресторанчик – маленький, тихий і затишний. Компанія наша невеликою була – людей дев’ять, включаючи нас з чоловіком.
І в один із суботніх вечорів, Герман і з’явився – чепуристий, дуже впевнений у собі. Працював менеджером чогось там. Це було в ті часи, коли менеджерів вже потихеньку ставало більше, ніж трамвайних кондукторів.
Так, ви знаєте, як це відбувається – вживають aлкoголь чоловіки, і ким би вони не були, сценарій майже завжди однаковий.
(Не вважайте за некоректність, але я в такі моменти завжди згадую отару, за якою мала честь спостерігати в гірському селі, в Абхазії. Мене здивувало, що нечисленні сaмці практично весь вільний час проводили в дивному занятті. Вони з’ясовували стосунки, і намагалися довести один одному свою «крутизну». У овець – ягнята, вони якось і годувалися більше, і здавалося, що вони куди більше зайняті. А от сaмці. Розбігалися – і стукали, з характерним звуком, лобами. Всі два тижні, які я була там!)
Так ось, в нашій компанії домінували, зрозуміло, психологи. І один психотерапевт. І начебто треба відпочити від роботи, та куди там! Куди від неї подінешся.
І ось вони почали ділитися своїм досвідом, махати руками, і лякати інших відвідувачів професійними термінами.
Менеджер Герман, між тим, занудьгував. Він спробував вставити пару слів, про свою роботу, але вийшло непереконливо. Його ніхто і не помітив. І це не прикрашає нашу компанію, звичайно, але мова не про це.
Вікторія – музейний працівник, дружина одного з психологів, порушуючи етику, заговорила до колеги, яка розлучилася, і впала в депресію. Вона розповідала про те, як складно було її витягти, адже чоловік не міг з нею працювати – занадто давно вони дружили.
І ось Герман цей підловив паузу, коли наші славні психологи-чоловіки втомилися, і гордовито сказав Вікторії:
– Шкода, що я у цієї вашої жінці на шляху не попався! Я б її враз вилікував!
– І як би Ви її вилікували? – запитав чоловік.
– Я одного разу познайомився з жінкою, яка була після розлучення, випадково познайомився. – Тут він зам’явся, але вирішив договорити до кінця. – Загалом, з тим пір я шукаю жінок, які в депресії, після розлучення, з ними легко.
І всі замовкли. Моментально.
– А де ви їх шукаєте? – запитала я, тому що мовчання затягнулося.
– Та де завгодно! В соціальних мережах. На роботі, у нас фірма величезна. Не у РАГСу адже, хоча це ідея! Ха-ха!
– А навіщо ви їх шукаєте? – запитала Вікторія.
– Як навіщо? Ви ж дорослі люди!
– Віка, я вас благаю. Навіщо мені одружитися? Коли в країні стільки розлучень!
– Герман, вибачте, але ви падлюка, – сказала Віка.
– І вам краще піти, – порадила я.
– Або ми вам допоможемо, – хтось із мужиків.
Герман дивився на нас наївними очима, як на ненормальних. Він не розумів, що такого він сказав, але вже відчував, що ляпнув щось неналежне. Став виправдовуватися. Але було пізно.
– Ви не знаєте, що таке депресія, Герман, – сказав Олег, чоловік Вікторії. – Ви не знаєте, що відбувається в душі людини в цьому момент, але коли-небудь – дізнаєтеся, це я вам обіцяю.
– Да я…
– Цить! – гаркнув мій чоловік. – Ти не знаєш, чого варто повернути душу до життя, але чорт би з ним. Твоя біда в тому, що ти не знаєш, в який стан може увійти жінка, коли ти незабаром втечеш шукати іншу, яка теж в депресії.
Герман пішов, сказавши наостанок, що всі психологи – «божевільні».
А за столом стало тихіше. Ми просто розмовляли, висували свої версії – що повинно статися з людиною, щоб вона стала такою, як Герман? Напевно, щось страшне.
