Мій чоловік майже 15 років працює в Німеччині. Самі розумієте, що тоді творилося у країні – безробіття, криза, зарплату не виплачували місяцями, а в нас на руках маленький син. Тому Петро вирішив ось так пожертвувати собою. Якраз його тітка працювала покоївкою у невеликому готелі та казала, що шукають охоронця на базу. Пані Антоніна допомогла йому з документами, домовилася з перевізником та ще підшукала на оренду кімнату.
Не зрозумійте мене не правильно, я не хочу ніяк образити чи принизити свого чоловіка…
Але така робота пішла нам на користь. Через рік ми назбирали на невелику однокімнатну квартиру. Я поїхала до батьків у село, адже сама не могла дати ради з Дмитриком. З Німеччини Петро присилав мені одяг для сина, якісь солодощі, раз навіть дав гроші, аби я купила меблі до квартири. Боже, я ще ніколи в житті не тримала у руках стільки тисяч євро!
Петя приїздив на Паску, Різдво та Спаса до нас на тиждень, а далі знову їхав. Помалу ми ставали на ноги. Я гадала, що коли закінчимо ремонт у квартирі, то Петя повернеться та буде шукати роботу на Україні.
– Знущаєшся? Знову у злидні повертатися? Я тут достатньо заробляю, на вас вистачає. Мені тут підвищення пропонують взагалі. Так що я не хочу навіть думати про повернення, – сердився Петро та кидав слухавку.
Так ми жили на відстані. Я також мала роботу, працювала вчителькою математики та паралельно готувала діток до ЗНО та ДПА. Десь минулого літа натякнула чоловікові, що було б добре приїхати до нього в Німеччину з сином. Нехай він візьме відпустку, нас зустріне, разом проведемо весело час.
– Сонце, я не можу. Ти знаєш, що зараз сезон буде, туристів просто море. Краще я тоді дам гроші, полети з сином у Єгипет чи Туреччину, – ніяково відмовляв мене чоловік.
Тоді у мене закралася перша думка, що Петя може когось має на стороні.
Адже ми вже стільки років так живемо, а він досі ні мене, ні сина не запросив у гості.
Думала, що хоча б цього літа вийде прилетіти до нього, зробити сюрприз. Син якраз 9 клас закінчив, планує йти в коледж. От хочемо тільки утрьох хоча б тиждень провести разом.
– Лідо, у мене робота, не заважай! – кричав у слухавку чоловік.
І тут я почула… плач немовляти.
– Все, все я зайнятий! – знову підняв голос Петро.
Але слухавку не кинув, одразу поставив телефон кудись. Так що я вирішила послухати…
– Вона знову плаче не можу її заспокоїти! – чую жіночий голос.
– Нагрій молока, а я її потримаю.
На більше мене не стало – я одразу вимкнула телефон, пішла у ванну кімнату й почала гірко плакати. Виявляється, мої сумніви не були марними. У Петра є інша жінка та дитина. Ось чому він не хотів, аби ми з сином приїздили.
Я вирішила поговорити хоча б з пані Антоніною, вона досі живе та працює в Німеччині:
– Ліда, ти вже вигадуєш казочки! Навіщо взагалі свого чоловіка рухаєш? Він там гроші заробляє, а ти на шиї сидиш! Май совість, бо вже геть чисто знахабніла. Може і в нього є інша жінка, раз ти його так не цінуєш! – дорікала тітка.
Тепер я взагалі не знаю, що мені робити та як далі жити…
Адже Петя не може приїхати додому через вій*ну. Його потім не випустять назад. А я тут помалу вже божеволію. Готова сама приїхати та зустрітися з тою г0ре-розлучницею.
Тільки одного не розумію – хіба я на таке заслужила? Чому саме я?
