Все своє життя я присвятив донечці. Соломійці було всього 7, коли її мама відійшла в кращий світ.
– Татку, татку, а коли матуся повернеться додому? – питала мене маленька, а я не знаходив слів, щоб все їй пояснити.
Спершу страшенно горював, до пляшки прикладався не раз, а потім мені наснилася кохана Галинка, яка гладила мене по спині і казала:
– Івасику, тобі треба жити далі! Заради нашої дитини. У Соломійки нікого ж немає, окрім тебе. Тільки ти можеш про неї подбати.
Наступного ранку я прокинувся, протверезів і побіг на цвинтар. Довго стояв біля могили дружини, плакав і просив пробачення, а тоді пообіцяв їй, що стану найкращим батьком для нашої дівчинки.
Свого слова я старанно дотримував — робив усе, аби Соломія була щасливою. Вона мене теж ніколи не підводила. Про таку доньку, як моя, можна тільки мріяти!
Вчилася на самі п’ятірки, по господарству допомагала, а готувала ж як? Такої смакоти я навіть в дружини не куштував.
– Доню, звідки ж ти цьому навчилася?
– Не знаю, тато. То мені, мабуть, мама з небес рецепти нашіптує.
Я й не зчувся, як Соломія виросла, закінчила школу зі срібною медаллю і подалася до міста — в університет вступати. Вона у мене розумниця — сама пройшла на бюджет. Вчилася ночами, аби батькову копійку зекономити.
На третьому курсі влаштувалася на роботу, то ще й мені грошима почала помагати. Я не міг натішитися своєю дитиною. Дякував Богу і дружині за такий дарунок.
Щиро вірив, що ми будемо такими близькими і рідними одне для одного завжди — ніщо не зможе нас посварити…
Яким же наївним я був.
Все змінилося, коли Соломійка повідомила мені, що збирається вийти заміж. Я зрадів цій новині, та й обранець доньки мені сподобався.
Коли молоді люди сказали, що після весілля планують жити разом зі мною — взагалі був на сьомому небі від щастя. Кому ж хочеться сиротою віку доживати?!
Та як тільки поріг мого дому переступив зятьок — все пішло коту під хвіст.
Дмитро почав качати свої права вже на другий тиждень спільного життя. Дійшло до того, що я боявся зайвий раз зайти на кухню, щоб не зазіхати на особистий простір молодого чоловіка.
Думав, що Соломія за мене бодай раз вступиться, але ж ні. Вона була твердо переконана, що її коханий повністю правий.
А минулого тижня вона взагалі заявила мені, що хоче продати наш дім, аби купити невелику квартиру в місті.
– А мене куди? В будинок для літніх людей? – ображено спитав я.
– Не кажи дурниць! Ти з нами житимеш.
– Так! З нами, — втрутився в розмову зять, — але прописувати Вас в моїй двушці ніхто не збирається!
Я аж онімів. Продають мій рідний дім, в якому я провів найкращі роки свого життя, ще й хочуть мене голим-босим по світу пустити.
– Соломійко, доню, і ти це так просто залишиш?!
– Тату, не починай! Ми молоді, нам ще жити й жити.
– Раз так, тоді я не дам дозволу на продаж будинку! І не проси!
Образилася на мене донька до смерті. Зібрала свої речі, взяла за руку того негідника і поїхала до міста.
З того часу минув вже цілий місяць. Я їй сотню разів дзвонив з надією на примирення — все марно.
Вчора святкував свій День народження. Вірив, що донечка приїде, привітає мене з ювілеєм. Накрив на стіл, одягнувся в новеньку сорочку, яку спеціально приберіг для такої події, сів біля віконечка і виглядаю свою Соломійку.
Вже й сонце зайшло, а я все сидів і чекав, що відкриється хвіртка і я почую те довгоочікуване:
– Татку!
Так і заснув, спершись на підвіконня. Прокинувся і зрозумів, що не потрібен навіть рідній доньці. Плакав, як мала дитина, дивився на фотографію Галинки і питав себе, що я зробив не так. Невже не виконав обіцянку, яку їй дав 20 років тому, і не став для Соломії найкращим батьком?
Я не розумію… Може, з донькою щось трапилося? Не вірю, що вона так легко про мене забула.
Що б Ви порадили Івану в його непростій життєвій ситуації?
