У селі готові школу повністю переробити під соціальний будинок, щоб люди, яким немає куди повертатися, змогли розпочати тут життя з нуля.
Майже 15 тисяч внутрішньо переміщених осіб зареєстрованих тільки за травень. Таким чином статус ВПО нині мають майже 5 мільйонів українців. Переселенці нової хвилі їдуть з усіх прикордонних областей, що межують з Росією. Найбільше проблема – це житло. В селі на Полтавщині для тих, хто втікав від війни, переобладнали школу і взагалі готові переробити її на соціальне житло, аби українці, яким немає куди повертатися, могли почати життя з нуля, йдеться в ТСН.
Кабінет української мови та літератури, як і усі у школі, перетворився на спальні для людей, які шукають прихистку від цієї війни. Нині тут живе 18 родин. Деякі переселилися нещодавно, а деякі живуть тут понад рік.
Родина із сумської Великої Писарівки заселился лише тиждень До Бєлгородської області від них 6 кілометрів і у травні обстріли стали такої щільності, якої не було навіть у перші дні вторгнення, каже Наталя. “22 числа дуже страшно було, онук поряд і ми нічого не можемо зробити, стали хапати їх усіх і тікати – 24 не так страшно було”, – пригадує жінка.
Матвій, якому 20 днів від народження прокидався від артилерії. За один день – 22 травня – з Великої Писарівки виїхало пів сотні мешканців. Наталя розповідає у їхній родині з дому поїхали усі жінки і діти – вона з донькою та невісткою і трьома онуками. Чоловіки залишилися вдома. Їхали в сусідню Полтавщину, а де знайти житло не знали. Зупинилися перепочити у кафе і їм розказали місцеві про село Артелярщина, де переробили школу під житло для переселенців.
Переселенці у село стали приїздити рік тому. Їх розміщували у школі, яка тоді не була пристосованою для проживання. “Все село, в кого, що було, люди зносили все – ліжка, одяг, продукти і овочі, все, все, мед, олію… Люди настільки співчували”, – розповідають місцеві.
Селяни і зараз несуть у школу все що мають самі. У Надії Григоріївни вдома три корови, у Віри Григорівни – гуси і городина. “Якусь м’ясинку, гусей ріжу, молоко, сиру, сметану, огірки все все що є”, – розповідають жінки.
Тут людей годують – у їдальні працюють два шкільних кухарі. За гроші благодійників школу переобладнали і вона стала схожа на житло. Поставили пральні машини, бойлери та душові кабіни. Найскладніше було з опаленням – на другому поверсі школи його взагалі не було. Тут замінили усі труби, поставили батареї, оновили котельню. На другому поверсі залишаються старі дерев’яні вікна, їх треба міняти, але поки на це немає ресурсів. А ще у загальному холі не вистачає телевізора.
Школа все більше стає схожою на гуртожиток. Тут вже знайшли прихисток пів сотні українців, чиї села чи міста під окупацією або на лінії фронту. Половина переселенців – це люди, які у похилому віці залишилися на самоті, на вулиці, і без жодних засобів для існування. “Син помер, а невістка безвісти зникла і залишилась у мене дівчинка-сирота”, – розповідає мешканка школи.
“В мене родичів нікого не залишилось, квартири розбиті , ми тепер ніхто, ми бомжі”, – додає її сусідка.
У цьому селі готові школу повністю переробити під соціальний будинок, щоб люди, яким немає куди повертатися, змогли розпочати тут життя з нуля. До війни у навчальному закладі вчилося 12 дітей – зараз старшокласники їздять у сусіднє село, першачки на дистанційці. Тепер в селі тішаться, що завдяки цій школі і прихисток людям дали і врятували приміщення школи, яке стояло пусткою, від руйнування. “Нам весь час хотілося, щоб в цьому закладі було життя”, – кажуть місцеві.
Тут готові прийняти ще десяток родин і допомагати їм. З цього маленького села за 20 останніх років тільки виїздили місцеві. Перед війною тут залишалось 400 селян, і раптом за рік громада збільшилась на пів сотні мешканців – це ніби новий поштовх для розвитку села. Переселенці ж, у яких вщент зруйновані будинки, кажуть, саме можливість мати хай і соціальне житло, дає їм надію налагодити своє зруйноване життя.
