14 липня була річниця з дня ракетного удару рф по Вінниці, який забрав життя 29 осіб. Ще понад 150 людей отримали поранення. Внаслідок атаки, що сталася серед білого дня, постраждали Будинок офіцерів та розташовані неподалік житлові будинки. Там же знаходився приватний медичний центр, який повністю знищила російська ракета. З усіх, хто тоді перебував у медичному центрі, вижила лише одна людина — Рома Олексів, якому на той момент було сім років. Мати Роми, 29-річна акордеоністка Галина Олексів, загинула.Понад місяць маленький Рома, який отримав тяжкі травми та опіки, перебував на межі життя та смерті. Ні вінницькі, ні згодом німецькі лікарі довго не давали жодних прогнозів. Батькові Роми, декану Львівської музичної академії Ярославу Олексіву, залишалося лише сподіватися та молитися.
Рома вижив. Переніс 31 операцію і на цьому хірургічні втручання не закінчилися. Але тепер уже можна сказати точно — Рома житиме. Попри наслідки важких травм, хлопчик ходить і навіть бігає (хоча спочатку йшлося про те, що без протеза він цього робити не зможе). І найближчого місяця планує повернутися до України.
Опіки були настільки глибокі, що подекуди сягали кісток, а кілька осколків від снаряда застрягли у Роми у черепі
Того дня, 14 липня 2022 року, Галина Олексів із сином прийшли до медичного центру «Нейромед». Родина Олексів жила у Львові, а на Вінниччину Галина із сином приїхали в гості до бабусі з дідусем. Через кілька годин після трагедії у мережі з’явилося відео, як чоловік несе на руках закривавлену дитину. Цією дитиною був Рома. Хлопчик був у свідомості й бачив, як загинула його мама. У машині швидкої він встиг сказати лікарям, як «маму завалило». Під завалами зруйнованої ракетою будівлі Галину знайшли однією з останніх. Подруга загиблої Ганна розповідала «ФАКТАМ», що впізнати жінку було неможливо. Те, що вона є серед загиблих, стало відомо після результатів ДНК-експертизи.
Рома отримав черепно-мозкову травму, відкритий перелом плеча. Постраждали й внутрішні органи. Хлопчик сильно обгорів. Обгоріли обличчя, спина, руки, ноги. Вінницькі лікарі, які намагалися (і змогли) стабілізувати його стан, говорили, що вирішальними будуть перші кілька діб. Рома їх пережив. Після цього його перевезли до Львова. У Першому медичному об’єднанні Львова тоді уточнили, що близько 45% тіла Роми покривають зовнішні опіки, ще 35% – внутрішні. Опіки були настільки глибокі, що подекуди сягали кісток. А кілька осколків від снаряда застрягли у Роми у черепі.
Потім хлопчика перевезли до Німеччини, до Дрездена. Розмовляючи з «ФАКТАМИ» наприкінці липня минулого року, тато Роми Ярослав Олексів говорив, що німецькі лікарі роблять все можливе для порятунку дитини, але Рома з моменту госпіталізації у Вінниці ще не приходив до тями. Ярослав розповідав, що намагається не відходити від сина, розмовляє з ним.
— Включаю його улюблену класичну музику, — розповідав Ярослав. — Адже Ромчик теж музикант. Як і я, грає на баяні. Встиг перейти до другого класу музичної школи. Ще він захоплюється бальними танцями, тому вмикаю музику, під яку він танцював вальс. Буває, що він смикає ручкою чи ніжкою… Синок дуже сильний. Він і вижив якимсь дивом. З усіх, хто в момент ракетного удару перебував у медичному центрі, залишився живим лише він.
Я того дня був удома, у Львові. А дружина із сином поїхали до Вінниці погостювати у батьків Галі. Ми вирішили, що вони там проведуть літо. Я залишався вдома, бо в нас в академії була в розпалі вступна кампанія і я відповідав за прийом студентів. Збирався приїхати до Вінниці на день народження Галі — 28 липня їй мало виповнитися 30 років. Але вона до цього дня не дожила…
Подивившись карти, що збереглися в комп’ютерній базі медичного центру, я побачив, що Галя з Ромою були записані до лікаря на 11 годині ранку. Але прийшли раніше, і встигли оплатити прийом. Коли стався ракетний удар, вони швидше за все сиділи в холі й чекали, коли їх покличе лікар. Можливо, Рома відійшов трохи далі і його відкинуло вибуховою хвилею.
Ромина боротьба за життя тривала понад місяць. Те, що хлопчик житиме, німецькі лікарі змогли впевнено сказати лише у вересні.
— Увесь серпень у Роми трималася висока температура, причиною якої були інфекції, — розповідає «ФАКТАМ» Ярослав. — Через ці зараження його стан довго не вдавалося стабілізувати. Йому робили три операції на тиждень. Пересаджували шкіру. Намагалися її нарощувати, але вона не приживалася. Паралельно була медикаментозна терапія з антибіотиками, деякі з яких не діяли. Доводилося міняти препарати, і ніхто не міг спрогнозувати, чи подіють нові… Це був довгий і складний шлях. І лише у вересні стан сина почав покращуватися. А у жовтні він почав вставати на ноги.
Непритомний, під апаратом штучного дихання, Рома провів понад три тижні. Коли син прийшов до тями, йому здавалося, що це все ще 14 липня, що цей день триває. Він питав, чи приїхали швидкі… Син добре пам’ятає момент, коли стався ракетний удар. Про те, що мама загинула, я сказав йому майже одразу. Лікарі порадили говорити правду і не намагатися приховувати те, що він і так дізнається. Ми з Ромою вдвох звикали до цієї думки…
«Син розуміє, що попереду тривала складна реабілітація, і готовий боротися»
— Рома великий молодець та справжній боєць, — продовжує Ярослав. — Мужньо терпить біль, переносить усі операції, кожна з яких під загальним наркозом. 27 операцій йому зробили ще до жовтня минулого року. Серед них — численні пересадки шкіри. Потім ще п’ять операцій, одна з яких на правій руці була зовсім нещодавно. У Роми сильно обгоріло сухожилля, і пальці не розгиналися. Наразі пальці вирівняли, поставили гіпс. На жаль, функціонувати, як раніше, вони вже не будуть, але має бути значно краще, ніж було останнім часом. До речі, Рома навіть до цієї операції пристосувався грати на баяні. І це не просто можливість відволіктися, а й у його випадку хороша терапія. Безперечно, лікарі-реабілітологи розминають йому пальці, але для відновлення цього недостатньо. А гра на баяні дуже добре допомагає.
— Зараз Ромі вісім, але він набагато доросліший, — продовжує Ярослав. – Він розуміє, що попереду тривала складна реабілітація і готовий боротися. Робити все, що можливо, і навіть більше. Він увесь час носить на обличчі спеціальну маску, яка стримує рубці. Завдяки цій масці вони не збільшуються, не грубіють — і потім хірургам буде набагато легше зробити пластичну операцію. Носити маску потрібно не менше двох років. Це у всіх сенсах непросто, особливо для дитини. Але Рома не пручається. Він розуміє, що чим довше він її носитиме, тим краще потім буде результат. Та сама історія зі шрамами на ногах — щоб рубці не збільшувалися, Рома носить спеціальні колготки.
Після того, як синові видалили м’яз на правій нозі, нам сказали морально підготуватися до того, що він ніколи не зможе самостійно підіймати стопу. Ми змирилися з цією думкою, замовили Ромі протез. Але потім, під час реабілітації, Рома почав намагатися ходити без нього. Спершу міг зробити не більше п’яти кроків. Потім зміг пройти 50 метрів. Потім сто. А зараз син ходить без протеза! Це була дуже складна робота, але Рома боровся і впорався.
— Паралельно Рома повернувся до навчання, — розповідає батько. — Пішов до німецької школи, і продовжив навчання онлайн в українській. Останнім часом його графік був надто насиченим: зранку німецька школа, потім терапія, після — українська школа та знову процедури. Не кожен дорослий витримає такий режим. Але тепер, коли ми вирішили повернутись в Україну, це зміниться.
— Коли ви повертаєтеся?
— Плануємо на початку серпня. Наразі оформляємо документи, передаємо історію хвороби Роми до львівської лікарні. Найближчим часом у Роми не планується жодних операцій. Нині нам потрібно лише спостерігати за його шрамами. Операції ще будуть і не одна. Але це не раніше, ніж за пів року, а то й за рік. Буде пластика обличчя, пересадка волосся, реконструкція вух. Якщо ми зараз залишимось у Німеччині, син і далі лікуватиметься тут і подальші операції йому сплатить медична страховка. Але на це підуть роки, і в такому разі ми маємо бути готовими до того, що жити в Німеччині доведеться п’ять, а то й вісім років. А ми хочемо жити вдома в Україні. Рома хоче до Львова, де його друзі, його школа, рідні стіни…
Ми сподіваємося, що наша держава зможе профінансувати подальші операції вже в Україні. У Міністерстві охорони здоров’я обіцяють допомогти. Ми справді хочемо повернутися. Рома тільки про це і мріє. У Львові також є дуже хороші лікарі, є можливості для необхідної нам реабілітації. Тому ми ухвалили рішення.
Я вірю, що все буде добре. Рік тому, коли Рома був у реанімації між життям та смертю, лише віра мені й допомагала. І ось зараз, через рік, ми говоримо про успіхи сина, про його майбутнє. Для мене це і є справжнє диво.
