Зараз часто трапляється так, що діти згадують про батьків лише тоді, коли їм щось треба.
Так і трапилося зі мною, вони взагалі про мене забули, але нещодавно все змінилося. Мені 70 років, а єдиний мій син — Петро, одружився одразу після закінчення університету. Його дружиною стала однокласниця Люба — дуже красива дівчина, але з жахливим характером.
Думала вона завжди лише про себе, і ніколи не вважала за потрібне, комусь допомогти. Лише приймала допомогу на свій рахунок. Мій чоловік тоді працював у будівельній фірмі й займав там високу посаду. Син же закінчив інститут з трійками й одразу почав проситися до батька на роботу.
Так і влаштували його простим фахівцем, адже знань у нього практично не було. Після одруження Петро почав натякати на те, що його зарплати не вистачає для утримання сім’ї, і під протекцією свого батька він став начальником відділення. Якось мій чоловік запитав у сина: «А дружина твоя, чого не працює?».
А тоді ще й і Любу влаштував помічником в договірний відділ. Так жили декілька років, працювали й трішки наскладали грошей, щоб придбати власне житло в кредит. Придбали двокімнатну квартиру в кредит та перший внесок заплатили. Ми ж вирішили допомогти дітям, все-таки єдиний син, та одного вечора принесли їм солідну суму.
На що Люба посміхнулася, але все ж гроші взяла: «Спасибі звичайно, тітко Таню, але ми з Петром працюємо і такі питання можемо і самостійно вирішувати».
Я була шокована, коли дізналася, що вони за ці гроші купили собі путівки за кордон в дуже дорогий готель. Ми собі такого з чоловіком не могли дозволити, а ті двоє ніколи економити не вміли.
В цей період помер мій чоловік, це сталося дуже раптово і несподівано. Проблеми з серцем. Я не могла прийти до тями й цей важкий рік я просто не пам’ятаю. Петро також тоді дуже хвилювався, але не через смерть батька, а через те, що тепер на роботі втратив його протекцію. А невістка прийшла лише на похорон, а потім сказала, що захворіла й навіть не навідувала мене.
Я тоді дуже схудла, через стрес в мене погіршилося самопочуття і я вирішила обстежитися. Правда, раніше мене відвозив в лікарню чоловік, а зараз нема кому. От і вирішила Петра попросити.
Подзвонила йому: «Синку, не можу я до поліклініки сама дійти, приїдь, допоможи довести мене – просто пішки дійдемо». Син спочатку шукав відмовки, але все-таки приїхав. Через місяць мені знову треба було на повторний огляд, але цього разу син мені відмовив. Сказав, що у нього багато роботи. Слухавку він не поклав, і я почула його розмову з невісткою:
– Ну що, вона повірила?
– Та ніби так. Не хочу її обманювати, так взагалі не гарно. Але я такий втомлений, взагалі не маю сили їхати в інший кінець міста. Зараз цілий вечір на це піде. Давай краще фільм подивимося.
– Ти за неї не переживай, вона гроші і так має. Що не може таксі викликати? Могла б і про нас подумати, що ми після роботи, змучені, ніхто нам зараз не допомагає. І я б не сказала, що така вона хвора, щоб в лікарню щомісяця їхати.
Я поставила слухавку мобільного: «Ніхто вам не допомагає… Хто ж вас на цю роботу влаштовував?». Не можу передати, як мені тоді було гірко на душі.
Гроші в мене дійсно були, але ми з чоловіком поклали їх на депозит, тому не хотіла їх зайвий раз чіпати. Доглядальницю також не хотіла наймати, й з горем пополам пролікувалася сама.
До сина я з того часу більше не телефонувала, а подзвонили вони до мене на день народження, привітали, сказали, що навідають, але ніхто так і не приїхав. А я і не чекала, дуже гірко мені було з цієї ситуації. Як раптом через рік вони з’явилися.
На фірмі, де вони працювали, оптимізація пішла, як раз криза коли вдарила, й звільнили і Петра, і Любу, адже залишили працювати тих людей, які несли якусь професійну цінність.
А кредит за квартиру потрібно було платити й вони до мене стали заїжджати. Правда, гроші просити приїжджав лише Петро. Я тоді його вислухала, і кажу: «Нехай дружина твоя приїде, я подумаю».
Невістка з порога почала прости 50 тисяч, а я їй відповіла: «Ви ж дорослі, самі про себе дбаєте, вам ніхто не допомагає, бідненькі, а тепер до мене прийшли». Невістка не зрозуміла натяку, хмикнула, розвернулася і пішла геть.
Через декілька днів знов прибігла, така мила, пиріг принесла. Як виявилося, банк подав на них в суд. Я помогла з грошима, адже це мій рідний син. От і ставлення до мене після цього разу помінялося, тепер телефонують, приїжджають. А живуть самі скромно, так і життя навчило.
Чи б змогли ви пробачити синові та невістці?
