Свого чоловіка я вже знаю 9 років, а одружені вже 4 роки. Немало.
Ми почали зустрічатись ще студентами, в інституті. Тоді ні в нього, ні в мене нічого не було. Разом ми пройшли нелегкий шлях і нам таки вдалось зберегти стосунки.
Почали жити разом ми після інституту, коли знайшли роботу обоє. Але жили в його батьків. Тоді ми ще не мали змоги нормально заробляти, бо ж були початківцями у своїй сфері. Але на життя нам повністю вистачало. Згодом Юрко почав заробляти трохи більше і запропонував мені стати його дружиною. Вже за місяць я повідомила Юрі, що ношу під серцем дитину. Чоловік був на сьомому небі від щастя і просто носив мене на руках. Та раділа й уся родина, бо його батьки щиро мені дякували за першого онучка.
Я ще трохи працювала, а потім пішла в декрет. Чоловік добре заробляв, тож на мені тепер була лише дитина й дім. Звісно, й це дуже втомлювало. Матусі зрозуміють, як хочеться вийти погуляти і просто побути в спокої наодинці. А чоловік по буднях на роботі, приходить втомлений і з дитиною не допомагає. Інколи він навіть їздив порозважатись з друзями після роботи на спортивні майданчики чи природу. А я досі не можу просто погуляти без візочка з малим.
Весь дім в побутовому плані лише на мені. Важко з дитиною. Я ж світу майже не бачу… Допомагає Юрко трохи хіба на вихідних. Каже, що няню взяти не можемо, бо нема грошей. В державному садочку немає місць, а на приватний та ж історія з грошима. Навіть одяг ми купуємо за крайньої потреби, і то він постійно критикує, чому це я купую не те, що акційне.
Я ніяк не могла второпати, що діється. Адже він зростає за кар’єрними мірками і, відповідно, зарплатня його збільшується, тільки от проблем в нас не меншає зовсім, радше навпаки. Згодом він зізнався: заощаджує на квартиру. Тоді я навіть зраділа, бо трохи набридло жити зі свекром і свекрухою. В нас непогані стосунки, але все ж це не мій дім. І я навіть пофарбувати стіни в нашій з чоловіком кімнаті не можу. Але чоловік ошелешив: він купує квартиру за власні гроші, тому квартиру оформить на свою маму, щоб в разі розлучення вона залишилась йому.
Спитаєте, чи я засмучена? Ну як сказати… Щодня я тут прибираю, бавлю дитину, усім готую їсти, намагаюсь йому догодити і геть усе роблю сама, а він навіть не розуміє цього! Навіть жодного разу не похвалив, не пожалів і не подякував за це все. Хіба я не працюю за власним бажанням? Це ж він казав, що все буде добре і що я маю бути з дитиною, а він про усе подбає. Та мені вдома нічим не легше, ніж йому в офісі і на відпочинку з друзями.
А свекруха що на те все каже… Мовляв, він має рацію. І що частину квартири вони можуть оформити на мене, якщо я дам туди своїх грошей. Я кручусь, як тільки можу, надаю перукарські послуги вдома. Але що, хіба в мене є для цього умови? Я мало заробляю, хоч і працюю непогано. Вдома нас багато, тож працювати некомфортно, та й дитині важко щодня бачити чужих людей.
Чому він так думає? Він хоче розлучитись зі мною? Ніхто в цьому домі мене вже не поважає. Я нікому не потрібна і ніхто з моєю думкою не… Та що там. Я для них просто персонал.
Чи варто мені взагалі з ним залишатись?
