Ось і сорок днів минуло, як не стало Андрія. Маруся, як годиться, замовила службу в церкві, зібрала людей. Посиділи та й розійшлися, а вона сама зосталася… Добре та чи погано жили вони з чоловіком, та все таки вдвох було легше на цьому світі. А вночі сниться сон дивний Марусі. Йде Андрій з великим букетом троянд. Приніс і поклав на порозі. Схопилася, вибігла з хати – квітів немає. А на подвір’ї – лелеки. Піднялися ввись, облетіли навколо хати, помахали крилами і полетіли в бік могилок.
Старші люди добре пам’ятають, як у їхньому селі з’явилася Маруся. Молодесенька, несмілива, одягнута бідно-бідно. Всі її речі – те, у що була одягнена. Біленька перкалева кофтинка та штапельна чорна спідничка. На ногах – простенькі тряпчані босоніжки. От і весь одяг. Люди у селі тільки головою крутили: «Бідова!» Виявилося, Маруся була круглою сиротою – батька дано не стало. Народилася вона у 1942 році. Її мати Любка лишилася з трьома доньками. Бідували чорно. Усе лягло на плечі жінки – господарка, сіно, дрова, дітки. Всьому старалася дати лад. Старші дівчатка допомагали матері, у Марусі ж дитинства не було. За матеріалами
І треба ж ще й лиху трапитися! Правду люди говорять: де тонко, там і рветься. Так трапилось і в Марусиній сім’ї. Пішла мати, щоб глини білої набрати хату підмазати. Якось надовбала у кошик, стала вилазити, а земля обрушилась. Так і знайшли бідну Любку. Ніг не відчувала. А яке у ті часи лікування? Ніякого. Ото лежала вона. Старші сестри вже працювали, а Маруся у школу ходила, вдома господарювала і маму доглядала. Через кілька літ Любки не стало. Дівчинка пішла жити до старшої сестри, яка тоді вже була замужем. Діти одне за одним у неї посипались, а гляділа їх Маруся. Ох і тяжко ж було! Усе сперпіла. Твердо вирішила: закінчить школу і піде у медучилище, аби недужим допомагати.
Вчитись дівчині було неважко. А от жити… Не мала сирота ні у що вдягнутись-взутись, а іноді і чого поїсти. Напівголодною ходила на пари. Думала: «Ще трішки потерплю, ще трішечки». А на останньому курсі перед випускним геть розклеїлася. Все було дівчині немиле. Воно й не дивно. Сусідки по кімнаті весело щебечуть, приміряють новенькі туфельки і сукні, бо ж скоро випускний. А Марусі не те що обнов, пиріжка не було за що купити. За душею – ні копійки. Перестала дівчина ходити на навчання, лежала на ліжку в кімнаті в гуртожитку і думала, коли це все скінчиться. Вже вирішила піти до річки, аж раптом у двері постукали.
– Можна? – перед очима стояла завучка училища.
Жінка по-материнськи поговорила з Марусею, розпитала, розрадила. Погомоніли удвох, навіть сплакнули нишком. А коли завучка уже зібралася йти, поставила на ліжко пакет з їжею. Це врятувало бідолашну дівчину від розпачу і безсилля.
Маруся стала ходити на пари і успішно закінчила училище. А красиву сукню гарненьку на випускний їй також принесла завучка – позичила у доньки своєї подруги.
Після завершення навчання Маруся отримала направлення у віддалене поліське село акушеркою. Тут навіть електрики не було, хати гасовими лампами освітлювали. Зате природа – неймовірної краси, і люди дуже добрі та щирі. Нову молоду та старанну медичку полюбили за її за щирість, відвертість, скромність. З’явилися і залицяльники. Але Маруся не спішила. Треба було трішки попрацювати, одягнутись, щось з домашнього начиння прикупити. Роботи трохи мала. Разом з фельдшеркою відремонтували стару хату, в якій був медпункт. Зробили окрему родильну кімнату. Тепер жінки стали народжувати тут, а не вдома, як раніше.
Наступного року Маруся зустріла свого судженого. Андрій повернувся з Півночі. Спочатку служив в армії, потім гроші на хату заробляв, щоб мати власний дах над головою. Тому раніше не бачились. Старшим був за неї аж на 10 літ. Теж сирота, виріс не при рідній мамі. Думалось, що набідувався, то і її розумітиме та поважатиме. І хазяйка хати, де жила, радила:
– Іди заміж, довго не думай. Хлопець працьовитий – зів’єте своє гніздечко і житимете.
