В середині 2000-х був період, коли жінки з нашого села масово почали виїжджати на заробітки в Італію. Я теж думала, але боялась, бо у мене двоє дітей, що ходять до школи, а виховувала я їх сама. З чоловіком розлучилась вже давно, коли зрозуміла, що він замість того, щоб гроші приносити до хати, виносить їх і прикладається до чарки.
– Краще вже ніякого чоловіка не мати, ніж такого! – говорила вона.
Коли я вагалась чи їхати і з ким дітей залишити – вона теж мене підтримала.
– Я дітей доглядатиму і за господарством дивитися буду. Їдь і не переживай за нас.
Так і вирішили. Мама вдома була за головну, а гроші на проживання я їм висилала. У нас була маленька хатинка. Ми вирішили її добудувати і зробити ремонти. На це я і відкладала кошти.
А потім діти закінчили школу і їм потрібно було оплачувати навчання. Я хотіла, щоб вони мали вищу освіту і не скиталися по заробітках, як я. Хотіла для них кращого життя.
Першою заміж виходила донька. Їй на весілля я подарувала 10 тисяч євро, які вони доклали з чоловіком до покупки квартири.
Через два роки і син собі пару знайшов – йому теж дала таку саму сумку, щоб ніхто не ображався. Його дружина вже мала власне житло, тому вони вклали гроші в покупку машини.
Так і розійшлись всі гроші, які були мною зароблені. Останніх півтора року я відкладала їх собі на майбутнє. Адже я розуміла, що рано чи пізно я повернуся додому. Тож мені потрібно буде на щось жити. Так би мовити, збирала на старість.
Ну і дещо мамі пересилала, оскільки її пенсії було мало для життя. А тим паче коли вона хворіти почала. На таблетки йшло багато грошей. В якийсь момент їй зовсім зле стало. Вони не могла підійматися з ліжка. Їй потрібен був цілодобовий догляд.
Я думала, що виховала дітей належним чином. Попрошу їх подивитися за бабусею і вони без питань згодяться.
– У нас своє життя. Як ми можемо все перекреслити і на невідомий термін з бабою сидіти? – сказали вони.
Мені довелось шукати інші варіанти. Подзвонила до сусідки Катрі. Вона, як я знала, сиділа з дітьми і була без роботи. Без роздумів вона погодилась сидіти з моєю мамою за невелику платню. Катря – жіночка хороша. Мама її знає і любить. Тому таке рішення було найкращим.
Я приїхати тоді не могла, бо нізвідки було б брати гроші. А розходились вони зі швидкістю світла… Розуміла, що в Україні я стільки заробляти не зможу. То таблетки, то лікарю, то медсестрі… Най Бог милує.
А цього року на початку літа матері не стало. Я приїхала, що поховати, як годиться. І діти мої були. То все часу не мали, бабцю навідати, але от він і знайшовся.
Крутились біля мене, все думали, як про будинок розпитатися, кому ж він залишиться?
А я довго не думала. Я їм нагадала, як вони бабусю доглядали і сказала, що собі такого догляду не хочу.
Син мовчав. А дочка, коли зрозуміла, що я не жартую, почала ще й огризатися.
– Як ти нас так напризволяще кидаєш! Мамо, ти подивись, що зараз в Україні робиться! Дай хоч якусь 1000 євро, бо ми скоро їсти не будемо мати чого!
– Дам тобі 100. В честь твого прийдешнього дня народження. Як подарунок. А більше ні на що не розраховуйте. Я за вас і так ціле життя думала.
От так, я з важким серцем їм це говорила. Але водночас розуміла – так правильно! Вони дорослі – повинні навчитись самі давати собі раду. Все, що я могла дати – я їм дала!
Чи підтримуєте ви позицію жінки в цій ситуації? Чи вона повинна і далі дітям допомагати?
