Вибір країни. Я мала надію, що ми залишимося у Франції. Але все-таки обіцяла сину і слова дотрималась. Написала близько 17 “листів щастя”, при цьому робила це навмання, тому що знайомих у Японії в мене не було. Тоді на мене вийшли люди, з якими я до цього часу, вже понад два роки, продовжую спілкуватися. Тоді стало відомо, що Японія приймає українців.
Чому настільки закрита країна, як Японія, почала приймати наших, я на сто відсотків не знаю, але всередині країни кажуть, що нібито попросив “старший брат”. Так японці називають США. Не є секретом, що з часів Хіросіми та Нагасакі Японія перебуває під егідою Америки. США підтримують Україну, тому що “старший брат сказав”
У мене тоді не було розуміння, яким буде наше життя в Японії. Я знала, що спочатку ми маємо отримати туристичну візу, потім візу на один рік, а у сина буде можливість навчатися вже в японській школі.
Ми прилетіли в Японію 26 квітня 2022 року. Візу я отримала за добу. Це була шалена вдача: були люди, які чекали на туристичну візу і місяць, і три, не дочекалися відповіді, або отримували відмову. Попри те, що знання мови в мене не було (як нема його і досі), всі необхідні документи ми переоформили й отримали особливий статус і підтримку.
Про психологічні проблеми біженців. За роботу в Японії я не переживала. Я – психолог-психотерапевт і можу працювати онлайн. Одразу після переїзду займалася лише волонтерською роботою. Вдалося знайти склад гуманітарної допомоги, який на той час працював у Токіо. Хотілося бути корисною, а також не вистачало спілкування.
Окрім цього, я зайнялася волонтерською психотерапією. Тут дуже багато наших людей страждають від відчуття самотності. Незалежно від віку і навіть якщо сусіди. Тут треба враховувати, що сама по собі країна та люди доволі віддалені, закриті один від одного. Дуже сильно відрізняється культура. Ми більш щирі, а у них є таке поняття, як “читати повітря” – у тебе є твоє справжнє обличчя, і в тебе є обличчя, з яким ти йдеш назовні, до людей. Тут вважається дурним тоном, коли ти починаєш говорити про те, що в тебе всередині. Ти не маєш права жалітися. Ти маєш грати. Тому я продовжую волонтерську діяльність. Так, діє асоціація підтримки іноземних жінок, вона надає безкоштовні послуги психологів, психотерапевтів. Нас чотири жінки з України, які живуть у Японії. І ми здійснюємо послуги для українців, які живуть на території Японії.
Про допомогу Японії мігрантам. Я в жодному разі не жалію, що переїхали в Японію. Вважаю, що в кожній культурі треба взяти для себе те, що є дійсно цінним. Японія – це про вміння милуватися тим, що є навколо тебе. Тут є таке поняття, як сезон сакури, ми милуємося сакурою. Сезон кленів – ми милуємося кленами.
Я вважаю, що кожного дня треба шукати десь сили для натхнення, десь шукати ресурси. Розумію, що з боку здається, що дуже легко говорити про добробут, щастя і спокій, коли перебуваєш у країні, яка є однією із найбезпечніших у світі. Хоча є нюанси: навіть сьогодні вночі я відчувала поштовхи. Це був землетрус. Черговий землетрус
Японія дуже допомагає біженцям. Їх тут близько 2,5 тисяч людей різної вікової категорії. Їм було видано безкоштовне житло, створено мовні школи. Для студентів були стипендії і навчання в університетах. Було по-різному, залежно від префектури. Це могло бути і безкоштовне медичне страхування, і безкоштовні комунальні послуги. Десь були безкоштовні ліки, харчі, одяг.
Загалом японці – маленькі люди з дуже-дуже великим серцем. Історій про те, що хтось приїхав у житло і сусіди почали зносити каструлі, ковдри, якісь ложки, якийсь одяг, – безліч.
Є дуже багато компаній, які пропонують українцям допомогу з працевлаштуванням. Для тих, хто знає англійську, є трохи більше варіантів. Для тих, хто не знає ані англійської, ані японської – менше. Ті, у кого є бажання, працюють.
Про життя в Японії. У самій країні все по-іншому, ніж у нас. Наприклад, харчі, які кардинально відрізняються від тих, які є у нас в Україні. До речі, у більшості магазинів цінники японською. І ти не розумієш, що воно в принципі таке. І для того, щоб зрозуміти, чи воно солоне чи солодке, ти постійно користуєшся онлайн-перекладачем.
З того, з чим ще ти стикаєшся, – це система оподаткування. Так, одного разу мені надійшов податок на ліс. Минулорічний дохід трошки більший, ніж мінімальний, і я маю платити податки, це нормально. Але податок на ліс, ну come on, що це робиться? Мені одна клієнтка казала, що вона сплачує податок за проживання в Японії.
І, звичайно, постійно стикаєшся з тим, що для людей ти все одно – дивний іноземець.
Якщо, наприклад, у центрі Токіо, де іноземців багато, ти будеш не так сильно привертати увагу, то далі від центру реакція місцевих на тебе може бути вкрай дивною. Немов павука побачили.
Так, ми для них незвичайні. Особливо, коли світле волосся та очі. Є ті, що лякаються. У мене був колись випадок, коли людина іде по супермаркету, побачила мене, розвернула візочок і пішла в інший бік. Але вони не агресивні. Вони самі по собі.
Про бажання повернутися додому. Я дуже б не радила людям романтизувати цю країну. Це далеко не життя в програмі про супертехнології. Для того, щоб добре жити в Японії, то, даруйте за слово, треба “пі**ячити”.
Рівень заробітної плати? Цифри нічого не скажуть, бо треба дивитися, скільки йде на комунальні виплати, на транспорт, скільки піде на харчування. Тут зовсім інші ціни. Наприклад, звичні нам овочі-фрукти продаються поштучно, а не на вагу і коштують шалених грошей. За весь час у Японії я один раз купила дві жменьки черешні: одну – собі, іншу – синові.
На сьогодні я не можу порадити жодного блогера на YouTube, який би казав правду про Японію. Чула такі байки, що в Японії середня заробітна плата 3 тис. дол. Навіть близько – ні. Це з серії “дружина депутата їсть м’ясо, дружина колгоспника – капусту, в середньому вони їдять голубці”.
Японію дуже ідеалізують. А потім ці люди, особливо підлітки, приїздять сюди і кажуть “я в шоці”, “я розумію, що я не такий, як всі”, “я розумію, що я нічого не розумію”.
За Україною дуже сумую, якби могла – йшла б пішки, але далеко.
Зараз я не будую планів на тривалий період. Вважаю, що треба бути гнучким і якщо буде гарна пропозиція, їхати в іншу країну.
У мене мрія, що на пенсію я повернусь в Одесу. Це буде квартирка або будиночок, я перефарбую волосся в помаранчевий колір, буду фарбувати губи рожевою помадою, мені буде байдуже на моє здоров’я, я буду багато палити, буде мундштук. І ми з подругою, яка зараз у Канаді, будемо пити біле сухе вино і ходити на море, як нормальні одеські бабусі.
