За своєю натурою, я людина дуже добра і терпляча. Кілька років тому на пенсію вийшла. Відтоді весь свій час присвячувала дітям. Не подумайте, донька моя вже доросла. Вона з зятем і їхнім синочком в мене живе. Місця всім вистачає. Я завжди раділа, що не сумую наодинці, а маю можливість щодня рідних бачити.
Я завжди думала, що маю дуже щасливу сім’ю. Дивувалась, коли подруги жартували, що я з зятем живу.
– Зять спить і бачить, щоб тебе здати в будинок для старих!
– Та ні, він в мене хороший. Ми ніколи не сваримось.
Того дня я повернулась додому з ринку. Тихенько зайшла у квартиру, адже онук захворів, всю ніч температура була. Тепер спав бідний. Доня теж на роботу через це не пішла.
Раптом я почула, що хтось розмовляє в кімнаті. Впізнала голос доньки:
– Як вона вже мене задовбала. Увесь час лізе з порадами. Знає вона, як дитину лікувати. Еге ж! Краще б роботу собі знайшла, знаєш, скільки її ліки коштують?
Я не витримала і зайшла до кімнати.
– Ліки не надто дорогі. І пенсії моєї на них точно вистачає. Ще й на продукти для вас залишається!
– Ой, мамо, ти не так все зрозуміла! Це не про тебе
– Як скажеш.
Як прикро мені було. Я зателефонувала сестрі та все їй розповіла. Вона сказала негайно збиратися і їхати до неї в село. Так і зробила.
У рідному селі мені було добре й спокійно. Почала вишивати та продавати сорочки й рушники. Навіть на ярмарок поїхала. В мене тепер стільки клієнтів, з усієї області. Навіть один магазин пропонував співпрацю.
А донька телефонує і просить повернутися. Не справляються вони без моєї допомоги. Та я не хочу. Нехай собі живуть. Самі платитимуть комунальні, няньку наймуть. Нехай знають. Чи я не права? Як гадаєте?
Ця розповідь заснована на правдивій історії