Сьогодні загинула Алла Пушкарчук (Рута). Тендітна дівчина, що пішла на війну ще у 2014-му, залишила світ мистецтва, навчання в університитеті Карпенка-Карого і омріяну кар’єру театрознавиці.
На тому етапі життя наші шляхи з Рутою не перетиналися. Ветерансько-волонтерська пошта повідоимла мені про неї як “є одна мала, воювала у “Правому секторі”, зараз намагається знайти себе у цивільноум житті, має журналистський досвід, може візьмеш її в Тиждень?”.
Це був 2018-ий. Ми зустрілися. В Алли був сумний втомлений погляд, вона була дуже затиснута емоційно. Я намагався жартувати, обнадіював її, що все в неї вийде і в Тижні вона знайде себе. Вона намагалася посміхатися, просто витискала із себе посмішку, здавалося їй це завдавало ледь не фізичного болю.
Ми взяли Аллу в команду Тижня. Вона добросовісно працювала, зростала від новинаря до повноцііної культурної оглядачки. Але мене тішило навіть не це: я з радістю відзначав як змінювався гардероб Алли до більш яскравого і жіночного. Я був дуже радий чути, як вони сміялися у ньюзрумі разом із Ira Riaboshtan Рута відтавала від років вlйни Думаєте, я це все нафантазував, чужу душу не пізнати? У мене є факти.
На початку 2020-го Алла вирішила піти працювати у видавничий бізнес, мене дещо засмутила ця звістка. Алла на прощання подарувала мені книжку Леоніда Плюща “Його таємниця, або “Прекрасна ложа” Хвильового” із дарчим написом: “Дякую за рік Тижні! Він став для мене роком повернення віри у свої сили і в людей”. Можливо. я зробив не так багато хорошого у своєму житті, але в цих словах є щось таке, що вселяє впевненість у тому, що деякі речі в своєму житті я робив правильно, і далі буде важко, але ніколи соромно(с)
Через якийсь час Алла і Тиждень пережили реюніон, це були часи дистанційної роботи, тому вона могла працювати і з рідної Волині і з Харківщини, де жив Максим – її майбутній чоловік.
Ми почали частіше спілкуватися з початком повномасштабки. Не мав суніву, що вона і Максим у лавах ЗСУ, Був період, коли ми були зовсім поруч на фронті, але розимнулися.
Рута прислала мені маршрут, як дістатися Зайцевого(того, що під Бахмутом). Це була справжня дорога смерті, але іншої на той час вже не існувало, і я вдячний їй за ці пунктирні лінії на гуглмапі.
Останній(не крайній, на жаль) раз ми говорили з нею вже в цьому році. Домовилися написати один одному, “коли будуть якісь хороші новини”. Їх не сталося. Стався фатальний обстріл, який забрав життя Рути.
Алла була з того покоління, що дорослишало на вlйні і жадібно будувало плани на майбутнє.
Вона колекціонувала народні прискраси, живо цікавилася культурним життям, постила фото котиків, які з нею були повсюди.
Ніхто не замінить Аллу. Ні в мирному житті, ні в воєнному. Це невідновлювана втрата у повному сенсі.
Для мене заповітом стануть її слова про те, що її бісять ветерани, які поводяться у дусі “я був в АТО, а ти, бля, хто?” Вона не терпіла зухвальства і зайвого пафосу, Вона навіть знесла свій ФБ, щоб не загрузати в срачах. Але декі її дописи збереглися, як от цей від червня 2023-го, актуальний, ніби написаний вчора:
“Слова «перемога, перемагаємо» я можу сприймати лише в саркастичному ключі, коли, наприклад, читаю новини про чоловіків, у яких «немає країни, є тільки сім’я», чи які радше втопляться в Тисі, ніж підуть у військо; чи коли занурююсь у неконтрольований потік коментарів про «нехай воюють професійні військові, я взагалі зброї в руках не тримав чи не тримала, я корисніший чи корисніша тут» — економіка, культура та всі ці речі, знаєте.
До слова, я за фахом театрознавиця, але понад рік працюю в мінометному розрахунку, маю справу з відповідним програмним забезпеченням, із бусоллю, із нескінченним потоком цифр під супровід вибухів, безсонних ночей і загострення то тих, то інших хронічних болячок.
Хоча ставити свій досвід за приклад небезпечно, бо ж «я сама обрала вlйну, хоча могла спокійно сидіти вдома». Чому молоді дієздатні жінки, у яких немає дітей, повиїздили за кордон як біженки, я теж не розумію і не толерую”.
Спочивай з миром, Руто! Вибач, що не вберегли…
