Ганна Володимирівна уважно дивилася на дітей і не могла зрозуміти, чого вони хочуть від неї. А син і дочки хотіли вмовити матір на продаж будинку в селі, пропонуючи переїхати до них.
— Ви що, дітки, — дивувалася Ганна Володимирівна. – Я тут весь час жила, і рідні тут поховані. Куди мені їхати?
— Мамо, що ти як дитина. Могили скоро знесуть, тут земля хорошу ціну має, москвичі скуповують та будують будинки. І за твій будинок добре заплатять, він поряд із лісом.
— Це і ваш будинок, не тільки мій.
— Мамочко, не впирайся, — сказала старша дочка Тетяна. – У нас тобі буде краще та комфортніше. А за будинок можна виручити чудові гроші. Навіщо відмовлятися від такої можливості?
— Поживеш у нас, звикнеш, — почала говорити молодша, Віро. – Не в будинку для людей похилого віку ж.
– А Буся, Тарзане? Їх куди?
— Кота візьмемо, а собаку забере дід Мітяй.
Діти поїхали, а Ганна Володимирівна пішла до сусіда, старого діда Митяя. Вона розповіла йому про бажання дітей продати будинок.
– Да ти що! – вигукнув дід Мітяй. – Не погоджуйся. Так і в розбитого корита залишитись можна.
— Та як я відмовлю, як діти просять. Тарзана візьмеш? А кіт із нами поїде.
— Нюра, та ти ніяк блекоти об’їлася – переїжджати до міста на старості років. Ох і хлібнеш там горя.
— Та що ти кажеш, старий. Адже діти рідні звуть, не чужі. Посоромився б.
-І чого мені соромитися? Якби твої діти справді переживали за тебе, вони не стали б так чинити. Ти ж їм усе пояснила. Просто гроші за будинок їм потрібні. От і все.
— Мовчи вже, старий зануда. Візьмеш собаку?
Сусід кивнув і махнув рукою.
Ганна Володимирівна задумалася над словами сусіда і вирішила поговорити ще раз із старшою донькою.
– Чому ти сумніваєшся, мамо? Ти ж житимеш з нами, своїми дітьми та онуками. Ми любимо тебе.
Бабуся зітхнула і вирішила зробити так, як просять діти. За два тижні будинок було продано. Діти розділили гроші та почали вирішувати, хто перший забере маму.
– У мене зараз ремонт у квартирі, я не можу, – сказала Тетяна.
— А я їду на відпочинок. У мене путівка вже на руках, – сказала Віра.
— Добре, коли ви такі зайняті, на пару місяців я її заберу. А потім вибачте. Я й так ледве вмовив дружину, — резюмував син.
Мати цієї розмови не чула. Вона була у сусіда Мітяя, якому віддала собаку і попрощалася. Після чого разом із котом вирушила додому до сина та невістки.
Сусід мав рацію. Діти півтора роки сперечалися, з ким житиме Ганна Володимирівна. Старенькій постійно доводилося переїжджати, і ніде не були їй раді. Син і доньки дуже швидко розтратили гроші, виручені від продажу будинку і почали докоряти старій жінці.
— Вітю, я не можу дивитися, як вона їсть, — фиркала дружина сина. – Сам сидиш біля неї.
– З чого це? Може, я їй ще й накладати мушу? Ні. Не хочеш дивитися як вона їсть, відноси їжу їй у кімнату.
— Ага, а потім пилососити крихти? Ні. Та й цей кіт виводить мене. Скоріше б здох, стара худоба.
Вася зітхав і йшов до матері розмовляти з приводу кота.
— Мамо, навіщо тобі цей кіт? Старий він уже. Треба його викинути, і річ із кінцем.
– Як викинути? Він же зі мною довгі роки.
— Ти з онуками так не няньчишся, як із цією звірюгою.
— То онуки вже виросли, навіщо їм нянька потрібна? – виправдовувалася Ганна Володимирівна.
— Не треба було продавати будинок, — плакала бабуся. – Ви ж казали, що дбатимете про мене.
— Ну ось приїхали, — злилися діти. – Від цих грошей давно нічого не лишилося. Знати б, що так буде, чи не продавали б будинок.
Взимку в Ганни зник кіт. Бабуся жила у Тетяни майже два місяці і постійно слухала сварки доньки з чоловіком. Того дня вони знову посварилися, і зять кулею вискочив із квартири. Жінка гукнула доньку зі своєї кімнати:
— Танюша, ти не бачила Бусю випадково?
— Мамо, ти дістала вже зі своїм Бусом. У мене із чоловіком через тебе проблеми, а ти про кота. А тепер мій Сергій може і не повернеться. Невдячна ти. Ми для тебе, а ти… Кіт тобі дорожчий. Розмовлятиму з Вірою та Вітею, треба шукати якийсь вихід.
Літня жінка вийшла в коридор і почала одягатися.
– Ти куди?
— Бусю треба знайти.
Проте, як тільки Ганна відчинила двері, вона побачила на порозі свого кота.
Минуло кілька днів. Тетяна сказала матері, щоб та збирала речі – її відвезуть до Віті. Ганна Володимирівна швидко склала свої нехитрі пожитки, які містилися в невеликій валізці і вийшла з котом під пахвою на вулицю. Вона вирішила повернутися до рідного села попроситися до Митяя пожити. Жінка йшла і раділа теплому вовняному грудочку, який її щиро любив і грів. У цей момент задзвонив телефон.
— Що це за жарти? Де ти? – пролунав із слухавки голос Тетяни.
— Повертаюся до села. Я вам лише заважаю.
– Ну і відмінно. Усі тільки зрадіють.
— Знаю, дочко. Я знаю.
Потім дзвонили Віра та Вітя. Але ніхто не захотів забрати до себе маму, вони тільки кричали на неї і сварилися. Ганна сіла на лаву, відчувши, як закололо в серці. Так вона просиділа довго і сильно змерзла. У цей момент до неї підійшов чоловік років сорока.
– З вами все в порядку? – співчутливо спитав він.
Ганна Володимирівна нічого не змогла відповісти.
— Так, матусю, їдемо до мене. Марина, моя дружина, нагодує обідом. У нас добре, і дітей багато.
Жінка прокинулася від сонячного проміння на подушці. Не зовсім розуміла, де знаходиться. Біля ліжка був п’ятирічний малюк.
– Привіт бабусю. Ти більше не хворієш?
— Ні, онучечку, все добре. Як тебе звати?
– Вася. А тебе?
– Бабуся Ганна.
– Ось чудово. Тепер ти будеш моєю бабусею? Тато сказав, що ти можеш залишатися з нами, скільки захочеш. У мене ніколи не було бабусі. А у Петьки є навіть дві. І в Аринки. І мені так хочеться…
— А з ким ти живеш, Васю?
— З татом, мамою, Андрієм, Тонею, Оксаною та Сонею.
У цей момент на ліжко застрибнув кіт.
– Ой, Бусю, і ти тут! – Зраділа Ганна.
— Так, ми гралися з ним, він такий милий. Його звуть Буся?
– Так.
Тут двері відчинилися і зайшла приємна молода жінка.
– Вітаю. Вам краще? Я – Марина.
– А я Ганна. Скільки ж я вже у вас?
– Тиждень, – сказала Марина.
Бабуся охнула від подиву.
— Дякую вам, рідні. Стільки клопоту через мене.
– Нічого страшного, не переживайте. Надішліть краще пообідаємо. Скоро Сергій прийде. Йому доводиться багато працювати, сім’я у нас велика.
Під час обіду Ганна розповіла свою історію та дізналася про сім’ю, в яку так несподівано потрапила.
Сергій та Марина виросли у дитячому будинку. Після весілля вони взяли до родини двох дітлахів. Потім народився Вася. А ще за два роки близнюки.
— Я вам не заважатиму, — сказала Ганна, бачачи, що сім’ї і так живеться важко.
Але Сергій та Марина, дізнавшись, що жінці нікуди йти, не захотіли її відпускати. Так Ганна з ними й лишилася. Чоловік та дружина ніколи не сварилися, завжди знаходили компроміс. Діти також були дружні. Але навесні господар квартири вирішив сам у ній жити та попросив звільнити житло. Сергій схопився за голову – треба було шукати таке ж недороге житло. Тога Ганна підійшла до Сергія.
— Сереженько, пам’ятаєш, ти купив мені пальто, старе хотів викинути, а я не дозволила? Тепер візьми, будь ласка, ножиці та й підемо зі мною.
Здивований Сергій зробив так, як сказала старенька. Ганна показала, де треба вирізати. На долоні Сергія опинився невеликий мішечок із замші. У ньому були сережки, кільце, брошка та кілька дорогоцінних каменів.
— Ці коштовності – мій посаг. Вони дорогі, тобі вистачить на будинок і на облаштування нового житла, синку.
— Я не можу, — занервував Сергій. – У вас же рідні діти…
– Які жодного разу не згадали про мене. Ви тепер моя сім’я та мої діти. Тож шукаємо місце для дому. Хоча… навіщо шукати. Біля моєї рідної хати є містечко. Ліс, річка… І окрім бабусі у вас ще й дідусь з’явиться.
Восени замість старенького будиночка діда Митя з’явився добротний гарний будинок. Сергій завів фермерське господарство. Свою продукцію він продавав у елітному містечку неподалік селища.
Якось навесні Мітяй з Анною пили чай із пряниками під старою липою. Поруч грали діти. Старі ж вели неквапливу розмову. У цей момент до хвіртки підійшла жінка. То була Тетяна.
– Ну нічого собі. Я тут прийшла довідатися у сусіда, де тебе поховали. А ти жива-здорова. Звідки в тебе такий будинок?
– Це хто? – спитав Мітяй. – Знаєш цю жінку?
— Раніше колись знала. Пішли додому, Митю, — Ганна встала і попрямувала до хати.
А Мітяй сказав Тетяні, що спантеличила:
— Вам рідна мати виявилася непотрібною. А чужим людям вона стала рідною. Ось і отримали це все на подяку. Іди краще, Таня.
— Це хто, Ганно Володимирівно? – Запитала Марина.
— Та помилились будинком, мабуть. Хочуть знайти, де совість проживає, та й не можуть видно ніяк.
